I.
Ми зустрілися звичайно,
Як стріваютьця всі люде,
І холодні та спокійні
Зоставались наші груди.
Ми недбало розмовляли,
Розійшлися теж недбало,
Не помітивши ні трохи,
Що кохання вже вставало.
І вже потім ми с тобою
Догадались помічати,
Що воно горить, палає
І не хоче погасати.
II.
Ночі зоряні і тихі
Нам спріяли до кохання,
Ми їм дякували дуже
За ласкаве їхнє сяння.
Хоч зірки й далеко сяли
І — здавалось — їм байдуже,
Але-ж я те знаю добре —
Вірить їм не треба дуже.
Бо, здавалося, лукаво
Часом так вони всьміхались,
Як с тобою ми, кохана,
Пригорнувшись цілувались.
Ми тоді не розуміли,
Що той усьміх і до чого,
Та і часу ми не мали
Розуміть тоді нічого…
III.
Що вже далі там зробилось,
Росказати не здолаю, —
Мабуть просто догорів нам
В грудях той вогонь до краю.
Ми ізнову розійшлися,
Тілки вже не так недбало:
Невдоволенеє серце
В грудях нам обом ридало,
Бо розбитую надію
В серці ми несли с собою
І, зневірені без краю,
Вже браталися з нудьгою.
І тоді, чого ті зорі
Усьміхались, — розібрали:
Часу вільного багато
Ми на те обоє мали…
