I. Плач.
1.
Так тяжко я плакав! Так гірко було
Дивитись на рідну країну!
Казали, що все, що робилось, вело
Її до страшного загину.
Казали навкруг, що нема воріття
С пекельного шляху до страти,
Що змоги немає надати життя
Тому, що повинно вмирати.
Я бачив: на поле чужеє ішли,
Покинувши власную ниву,
А ті, що зостались, ті ледви тягли
Невдалу роботу ліниву.
І хоч тому віри не міг я понять
Ніколи іще й на хвилину,
Хоч тілки я дома і міг працювать
На власную рідну країну, —
Але-ж все те мук завдавало таких,
Так тяжко, так люто гнітило,
Що сльози пекучі спинить я не міг
І дух мій подужало — тіло.
Так гірко я плакав! Так сльози пекли,
Але-ж не давали поради,
І дні безпросьвітні страшнії ішли,
Тяглись без пособи й відради…
2.
І потім ще иньші наблизились дні —
Як міг я їх всі перебути! —
Ні відкіль було у той час вже міні,
Ні слова, ні згуку не чути.
Здавалось, під гнітом умерло в той час
Усе, що змагало ся жити,
Здавалось, останній вже промінь погас
І сонце не буде сьвітити.
І вся ця країна, здавалось, тоді
Була однією труною
І в їй самі трупи лежали бліді
С проклону печаттю страшною.
І постать якась на країну зійшла —
Не міг я їй краю уздріти:
Така велетенська без міри була, —
Щоб віко в труні зачинити.
І смерть то була! Вона руку свою
Зняла над труною… І впала
Ніч темна відразу на душу мою,
Все зникло — душа умірала…
3.
Та вмерти вона не могла, бо була
В їй іскра живая надії:
Ніколи погаснуть вона не могла,
Дарма їй примари страшниї!
Та іскра в душі запалала упять —
Воскресла пригнічена сила,
І мука страшна, що судилось зазнать,
Ще білше ту силу зміцнила.
Я білше не плачу, хоч бачу ізнов
Все те-ж я у рідному краю,
І ту, що є в серцї до його, любов
Не слізьми уже виливаю.
Я плакать не можу, як все навкруги
Так гірко, так тяжко ридає,
Коли без жалю нищуть нас вороги
І гніт нас важкий убиває.
Я плакать не сьмію, хоч серце й болить…
О, краю коханий єдиний!
Прости міні сльози! — Не плакать —- робить
Нам треба в такії години!
II. Як все відмінилось!
Як страшно, мій краю коханий,
Ти всюди тепер одмінився!
Все в тебе дізнало догани,
Чим перш ти пишавсь і хвалився.
Народ, що не знав на цім сьвіті
Над волю дорогше нічого,
Навчивсь свою шию хилити,
І зникла вся гордість у його.
Він рідную мову — перлину
У мовах словянського сьвіту —
Міня на чужу москівщину
І кида, як драную свиту.
І пяную бійку з гульнею
Побачиш тепер ти єдину
Замісто борнї за ідею —
За віру, за рідну країну.
Але-ж те найважче, мій краю,
Гнітить наболілиї груди,
Що де ні погляну — стріваю
Безкарнеє зрадницьтво всюди.
О рідна країно! я знаю,
Як тяжко було тобі жити,
Як часто від краю й до краю
Свої-ж тебе нищили діти:
І досі болять оті рани,
І досі ярмо ще зосталось!…
Але-ж, о мій краю коханий!
Того не бувало, що сталось:
Зробилась звичайною зрада,
І зрадник усюди гуляє,
І зрадника чесна громада,
Як чесного наче, вітає!…
