У садочку опівночі
Крізь густії віти
Тихо з неба високого
Місяченько сьвіте,
У садочку опівночі
Соловей сьпіває;
Молоденький козаченько
Дівча обнімає;
А дівчина як — калина —
Миєтьця сльозою:
„Ой козаче! що ти робиш,
Що робиш зо мною?
Серце моє, мій голубе,
Сизокрилий орле!
А хто-ж мене до серденька
Без тебе пригорне?
Ой с ким же я поговорю
В садку опівночі?
Хто розваже? хто так любо
Гляне в карі очі?“
— „Не плач, не плач, дівчинонько,
Не рви мого серця!
Вернуся ще — все лишенько
Навіки минетьця! —
Не слухає дівчинонька,
Плаче, омліває,
Що коханий чорнобрівий
Її покидає…
У садочку опівночі
Не чуть соловейка —
Зосталася одинока
Дівка молоденька.
Ой поїхав козаченько
Із дому на Десну:
Рости, рости, дівчинонько
На другую весну!
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала;
Ждала, ждала козаченька
Та й годі сказала!
У зеленому садочку
Стоя опівночі,
Виплакала чорнобріва
Свої карі очі.
У зеленому садочку
Листя опадає, —
А од милого і досі
Вісти ще немає.
І зіма прийшла і землю
Снігами покрила, —
Виглядає миленького
Сумуючи мила.
І весна мина і літо
С пишними квітками, —
Мабуть уже козаченько
Спить в холодній ямі!…
Та чорнявий не у ямі,
Він вернувсь здоровий…
Чом же в садку опівночі
Немає розмови:
Сьвітить знову місяченько,
Соловей сьпіває, —
Чом же там ізнов дівчини
С козаком немає?
Ой вернувся чорнобрівий,
Та забув ті очі,
Що колись він цілував тут,
Стоя опівночі…
У неділю пораненьку
Дзвонють в церкві дзвони, —
У дівчини молодої
Серденько холоне.
У неділю пораненьку
Козака вінчають,
А дівчину нещасливу
Сльози обливають.
У неділю засьпівали
Весільної люде,
А дівчина не сьпіває
І сьпівать не буде…
