На Арабатській Стрілці коні
Поважно йшли окрай води.
І ружі — білі і червоні —
Кивали нам із лободи.
Хіба із пам’яті зітреться
Дорога та через піски,
Сиваська сіль, стара фортеця
І дотик Вашої руки?
І Ваша мова щирозлота,
І це предивне відчуття,
Що ти і світ — одна істота
І, може, в цьому й суть буття?
Згасала смуга вечорова.
Поволі танув профіль Ваш.
Дві ружі — біла і червона —
Дивились мовчки у Сиваш.
