Прокинусь, і знову в душі защемить:
Я більше тебе не зустріну.
Кінчається літо. На морі штормить.
І дихає осінь у спину.
А серце не йме іще віри і жде,
Ще гріється в спогадах щастя…
Чи море із небом розмову веде,
Чи знову баклан розкричався…
Отак і виходимо із забуття,
Неначе з глибокої штольні.
І знову бере нас в лещата життя
І ставить обличчям до штормів.
Не жаль, що нічого в житті не надбав,
Що тиші й на шеляг не спито.
Та ж тільки губами до сонця припав,
А вже й відплива моє літо…
За мисом надривно кричить пароплав,
Неначе зустрівся з бідою.
То, може, я сам, а не сивий баклан,
Лечу і тужу над водою.
А небо у хмарах, і в морі штормить,
І берег тремтить від прибою…
Я вічність віддав би, спалив би за мить —
За сонячну мить із тобою.
