1
Ви бачили, як на заході,
Зненацька підрубаний пругом,
Падає в стерні,
Розкинувши руки,
Олов’яний соняшник сонця?
Очі у бугаїв тоді
Наливаються кров’ю,
Спалахує по низинах роса,
І ось вона зводиться
На кам’янім косогорі,
Мов перекошена судома
Землі.
Шипшино,
Любове моя незрадливая,
З руками в шипах,
Як в болючім струп’ї!
Розкусиш ягоду,
а у ній —
Лиш зерня сухе
у колючім волоссі.
Не знаю —
Плоди твої
В листі горять
Чи краплі чиєїсь
Зашерхлої крові?
2
Я довго блукав по землі,
щоб збагнуть,
Де зло, де добро, але все — намарне.
Я серцем карався — ніщо не давалось,
Аж поки ти знов не зустрілась мені
І я не згадав тоді слід серед степу —
Дідівської хати підпори криві,
Колгоспниць, похилених над снопами,
І зорі, і вибухи сорок четвертого,
І прапор червоний під небеса.
3
О, я пам’ятаю ще,
Як ти цвіла!
Тичинок твоїх
оксамитову вроду.
Невже в тім потреба —
Так ніжно цвісти,
Щоб так ось узятися
струп’ям?
Зродити цей дрібочок
Зернят сухих,
І в землю безплідну
їх мовчки зронить,
І паростком з неї
Проклюнутися?
4
Я топки шалені свої шурував.
Я протирав до кісток долоні.
Коли ж починало рябіти в очах,
В безбожнім ревучім полум’ї,
Мов смерч, виростала подоба твоя,
Я чув ще, як пар наді мною гримить,
Й, прозрівши,
знеможений, падав.
5
І ось
Наді мною
Ти зводишся знов,
Схопившись корінням
за камені голі,
І, небо порвавши до крові,
тремтиш,—
Плечем опираючись
ночі,—
Шипшино,—
Надіє моя золота,
Нескорена мово
бентежного серця!
