Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.
Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.
Озвався бугай — покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна —
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.
