Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню – подивись!
Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну навіщо мені ти Ворсклою
Зав’язала білий світ?
Я ж не камінь, та я ж не дерево.
То допоки – одвічай:
Я на цім, ти на тому березі,
Посередині – печаль?
Може б, я до якої горлиці
Перекинув тихий міст,
Але ж ти мені, мила, Ворсклою
Зав’язала білий світ.
