І явився з ночі Ворон,
чорно-сизий, як рілля.
– Звідки… ви? – отерп мій голос.
Одвернувсь: – А звідтіля.
І загруз у верховіття,
наче привид з потойсвіть.
У його залізних кігтях
щось окровлене тремтить.
– Що там… що то в кігтях б’ється? –
захитався мені світ.
– А-а, тремтиш? То людське серце –
маю здобич на обід.
– Чи далеко ж ті… угіддя,
звідки здобич припасли?
– Там, на Косово, де сербів
косить смерть у три коси!
– Леле! Що ж ми тут розсілись:
треба ж рятувать братів! –
Сплюнув жовч: – Досидівсь, куме:
я по тебе прилетів.
– Ох, біда! Коли б же знали,
ми б грудьми – супроти зла! –
Обірвав: – Дарма лукавиш:
ваша черга надійшла.
Вам волали: “Гей, слов’яни!”
Ви ж ховалися до нір. –
І, крилом роздерши ніч,
Увігнав у серце дзьоба,
мов кривий османський ніж!
…Місяць обірвавсь, як бомба, –
Прямо меживіч.
