Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт.
Мов сновида,
бреду у слизькій до огидності твані,
Де жують, і жеруть,
і злягаються на видноті,
І над Вічним вогнем потирають долоні захлані,
І справляють нужду
на солдатські могили святі.
І снують, і кишать,
і розпродують все, до зернини.
В цьому хижому шабаші
я – одинокий, мов перст.
А довкруг – ні душі,
позаяк замість душ – порожнини,
Лиш такий же самотній до ніг моїх тулиться пес.
Що за скрегіт вночі?
Углядаюся в темінь погрозну:
Двоє чад із надгробка здирають дідівську зорю
І здають дефіцитну –
за мірою циніків – бронзу,
І на виручку колються,
сходячи в землю сиру…
І коли вже здушило щось темне відразно і вогко –
Спам’ятався:
стою біля хати в далекім… колись.
Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник,
А над книгами звично
мій перший учитель схиливсь.
Він пита мене:
– Сину, а що це ти зблід, як з навроків?
– Та приснилось, – затнувся, –
таке… хоч на дерево лізь.
– То, козаче, не сон.
Прогуляв ти в дитинстві уроки –
Саме ті, на яких ми проходили…
капіталізм.
