І
Якось брів я звільна полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Голубим я став, як голуб
із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
спраглим видивом пустелі,
все моє сумне й веселе
одлетіло в голубінь.
Десь у мене за плечима
місто мляві сни бороло:
важко чахкали заводи,
тонко звискував метал.
Там без лагідних півтонів
кут вривавсь раптово в коло,
коло різко розгиналось
в прямовисну магістраль.
Думав я, що все на світі
тонко з’єднане у сутнім:
все на світі творить в зладі
неперервний колобіг.
Думалось:
коли б не знав я
мову міста прямокутну,
то округлу тишу поля
вже пізнати б я не зміг.
Ще подумалося: в громі
молодих прокатних станів,
у засмаглих дужих буднях,
в пропотілих сорочках
місто творить тишу поля
ув оправі філігранній,
носить ніжність, як дитину,
на своїх важких руках.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий,
акварельний антураж.
От Венеція, скажімо,
голуба, немов гондола,
а чи Ріо-де-Жанейро,
як гарячий помаранч.
От би з’їхать з піраміди,
як в дитинстві – із стодоли
прямо в казку,
проминувши
суєту, і сміх, і плач.
От лягти б на дикім пляжі,
як Адам один, без Єви,
і, забувшись, наслухати,
як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
завернути в… Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав – до Мадрида.
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)
Чи лягти під крону лавра,
вічного, як слава, древа…
«Кр-рагусваць!» –
знову різко
полоснуло, ніби ніж…
«Кр-рагуєваць» –
ніби черга
автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
…Р-розколовся вірш).
Пам’ять блима, наче ватра…
Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
Карту… Карту! Дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат – у центр грудей).
Цвинтар… парти… цвинтар… парти…
Карта:
Париж, Афіни, Белград…
Кр-ра-гу-є-ваць.
Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той…
день).
Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук…
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)
Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші – зламане крило.
Все ж забуте під роками,
все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам’ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло.
Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
як знамена переможні.
«Ви од пам’яті,- хтось хлипа,-
хоч онука вбережіть».
…Може, й справді: хай та пам’ять
в нашім серці відболить?
II
Син прийшов із школи.
Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб – на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Я сказав педагогічно:
«Прибери портфель на стіл».
Він ліниво нахилився,
буркнув: «Ну, почавсь урок».
«Пробачай мені, шановний,
але перше, ніж свистіть,
ти б нам з матір’ю повідав,
як з оцінками, синок?»
Він скривився: «Ат, набридло,
я ж казав, що все гаразд».
Я нахмуривсь традиційно:
«Ти б, шановний, тон змінив,
це тобі не в класі, хлопче,–
нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник…»
«Добре, тату. Зрозумів».
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом – перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім…
Ат, було).
«Знаєш, цей географ, тату…»
«Ти мені ці речі кинь!»
«Ця історичка…»
«Ти знову за своє, мені на зло?!»
(А підтекстом, підсвідомо
через пам’ять, мов крізь мрево:
«Крагусваць».
Як вони тоді сиділи:
парами а чи по троє?
Про війну Столітню вчили
а чи про падіння Трої?
Чи й вони, як ми, на парті
імена свої лишали?
А можливо, що по карті
короля свого шукали?..)
Я сказав йому повчально:
«Географію завжди
треба, сину, добре знати:
вчення – світ, невчення – тьма».
Посміхнувся він скептично,
гумку пожував: «Зажди.
То колись, у ваші роки…
Зараз білих плям нема.
Взяв собі квиток у касі,
і лети, а хочеш: їдь».
Я постукав пальцем строго:
«Слухай, хлопче, і мовчи.
(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
А історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи».
«Що ж,- зітхнув,-
ти завше правий: роки, досвід і т. ін.
Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.
Тільки: цур! На цей раз, батьку,
йде розмова двох мужчин.
Я уже давно дорослий. Ти проґавив десь мене».
До паска потягся звично…
і від подиву осів:
Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.
Господи, коли ж це сталось?
Певне, й справді я осліп:
він уже дорослий зовсім!
Хто ж простить мене мені?!
«Слухаю,- сказав я хрипло.-
Викладай усе як є».
«Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
от історія, скажімо.
Що вона мені дає?
Ну, було щось. Ну, минуло.
А життя ж іде вперед!
От розсудимо тверезо:
раз було, то вже нема?
А коли нема,
що з того: сталося воно чи ні?
Зараз, тату, космос кличе.
Там проблем у мене тьма.
Ну, яке ракеті діло,
що було в старовині?
Чи були троянські війни,
чи тих воєн не було б,
все одно злетить ракети,
бо в моїх руках ключі.
Ти пробач, що викладаю я свою прогрпму в лоб.
І, коли я помиляюсь,
доведи, а не кричи».
***
Все довкруг, як мусить бути:
входить вечір, мерхне даль.
Зійде сонце. Зайде сонце.
А затим настане ніч.
Як банально! Як прекрасно
все округлено в спіраль
гармонійно:
так було вже
тисячу тисячоріч.
О стрункий світопорядок –
чергування вічний плин!
Все так мудро у природі:
день – за ніччю, ніч – за днем.
Батько, роль свою скінчивши,
віддає нащадкам кін.
Все минає, проминає:
день – за ніччю, ніч – за днем.
Ідеальний ритм природи:
батько вбитий,
я – живу.
Ах, який світопорядок:
ну, поплакав – і забудь.
О жорстокий ритм природи:
вбиті
падають в траву!
О зміїна мудрість кола:
ну, поплакав – і забудь.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам’ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло!
«Може, сину, й не було?» –
«Може, й не було.
А… ти про що?»
III
«Та… просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?»
«Ха! – соковито зареготав,- Не іронізуй, батьку,
двадцяте жовтня.
Ти ж завтра іменинник».
«Хо-го! – відгукнувсь я у його стилі.- Все ж хоч одну дату ти таки пам’ятаєш. А ще кажеш: до чого мені та історія!» – «Отаким, старий, ти мені подобаєшся… в гуморі». – «Ну, ще б пак! Завтра ж я народився. Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року».
«Оце точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там сходило
і заходило сонце? В життєписі великих кожна деталь – на вагу зо-
лота»,- він потягся до календаря, веселий і нахабно юний.
«Не треба…» – перепинив я йому руку.
Ліниво знизав плечима:
«А то чому?»
«Там… кров».
«Та ти що-о?! – відсахнувся од мене ошелешено.- Яка… кров? Де?
Нічого не розумію».
«Зараз поясню, сину… документально: «В ніч з 20 на 21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім тисяч чоловік. Серед них – триста гімназистів. їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями…»
«А де цей… Крагуєваць?»
«В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину. А ти кажеш: що мені та географія».
«Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз… Я просто хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях. Ти ж народився за шість літ до… цього».
«Е ні, сину, у цьому світі – ти ж учив – усе зв’язане: причина – наслідок, день і ніч, народження й смерть, куля і вказівний палець. День мого народження, як і ніч смерті Крагуєваця, увійшли у вічний колобіг народжень і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії і… пам’яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці – кров».
«Облиш, тату! Це вже… містика. Мені страшно, тату».
IV
«Не бійся. То Пам’ять стає при свічі.
Он тіні якісь ворухнулись вночі.
І жахом дихнула руда каламуть.
І чоботи з ночі, як фатум, ідуть.
Немає облич. Тільки вишкір зубів.
Та усміх кривий на арійській губі.
Стискається коло, як зашморг, ривком…» –
«О, тату! То ж вітер гуде за вікном».
«Ось Кеніг підносить правицю:
“Moment”
У компасі стрілка дзвенить, як стилет.
І карта тремтить, як в Освенцімі плац.
І око свинцеве – над Крагуєваць».
«О тату, це просто здалося тобі:
То гнуться дерева в осінній журбі».
Педантичний арієць (в пунктуальності –
теж своя грація)
З чисто прусською точністю зводить
дітей із-за парт.
І в колонах по троє веде (“LіеЬе Кіnder!” /любі діти/
Дистанцію»),
Акуратно,
покласно на цвинтар,
в сумний
листопад.
«Ідуть, як до школи. В портфелях –
книжки.
Сніданки завбачно поклали батьки.
І зошит в клітинку на перший урок.
І вчитель суворо вирівнює крок.
Над свіжими ямами – глина руда…» –
«О тату, не треба! То ж лист опада».
«Шість тисяч сімсот вже вростають у ґрунт.
А триста… на цвинтар покласно ідуть.
Географ, немов на уроці, сказав:
«А зараз ви бачите гору Триглав».
І важко плечем ворухнула гора:
«Вбивають людей, та народ
не вмира».
Історик старий повернувсь до дітей:
«А зараз ви Косовим полем йдете.
Тут пращурів наших, обагривши схід,
косив ятаганом султан Баязід».
І важко плечем ворухнула гора:
«Вбивають людей, та народ
не вмира».
«А триста по Сербії мовчки грядуть…»
«О тату, то ж гуси у небі пливуть».
«Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: «Куди ж ви… дітей,
Куди ж ведете ви невинних дітей?»
…Невинних дітей?!
Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в’язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби потішити дев’ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і кричала: «Тату, ще, тату, ще!» – і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: «Ви часом… не з Яновського табору?»
Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: «Куди ж ви… дітей?!»
…Фінал наближає рокована грань.
На каски росою спадає туман.
І в цьому фіналі, як літера «Ф»,
рядок починає руде галіфе.
Порядок для Кеніга – понад усе:
«Дистанцію, серби! Куди вас несе?!
Покласно, слов’яни! Учіться, скоти,
хоч зараз порядок і час берегти!»
І перша колона ступає на пруг…» –
«О тату, я чую: змикається круг!»
«Директор гімназії рветься на смерть:
«Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!»
А Кеніг регоче: «Куди тобі? Weg! /геть/
Ми цілим в майбутнє, ти ж –
Рlusquamperfektі» /давноминулий час/
Директор відрізав: «Ти знай свій курок:
jedem das Seine. У мене – урок. /кожному своє/
Хлоп’ята! Лишилось нам кілька хвилин.
З усіх вам уроків я вибрав один.
Хай править нам цвинтар однині за клас:
Історія, діти, сьогодні, у нас.
Сьогодні не гоже підносити рук…»
«О тату, я чую; змикається круг».
«Оцінка єдина – для мене й для вас.
її об’єктивно нам виставить час.
Тож перше: під оком холодним війни
уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
а воїни, хлопці. За вами -народ.
Судьба наша вписана в святці хоругв».
«О тату, я чую: змикається круг».
«Вам холодно, хлопці? Так завше було,
коли одинокість студила чоло
і око свинцеве прискалював крук…»
«О тату, я чую: змикається круг».
«На кожному слові даю собі звіт:
усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героям найвищих орбіт –
і їм було жаль полишать білий світ.
0 як їм хотілось гукнуть: «Промини!»
Так чом же, питаєш, герої вони?
На кожному слові даю собі звіт:
герої в собі відчували весь світ.
1 те відчуття їм ставало за щит:
хоч він упаде, так стоятиме ж світ!
Тож в Косовім полі султан Баязід
не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов’яни, підносити рук…»
«О батьку, я чую – завершився круг».
«Он Кеніг піднявсь на колонах чобіт,
в приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
і крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!»
«А Кеніг регоче: «Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,- трава.
Я просто зведу автомат на живіт –
і в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
а він тут розводить про честь і народ!»
Учитель замислено глянув в зеніт
і тихо сказав, а почув увесь світ:
«Як рід і Вітчизна – всього лиш слова,
то що вам говорять… Белград і Москва?
Майоре, а пам’ять в якому ряду?»
І Кеніг темніє ураз на виду:
«Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Яж закінчу урок!»
І око холодне прискалив, мов крук…
«О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг».
Директор зітхнув: «Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова.
Братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.
Та знайте: останній ваш крок на путі
не менше важливий, ніж перший в житті,
бо він увінчає спіраль, як виток,
з якого нащадки творитимуть крок
до істини з істин, якій не зітліть:
«Людина впаде, так стоятиме ж світ».
Слов’яни! Синочки… Мужайтесь… Пора.
Ми – смертні. Та знайте: народ не вмира!»
Солдати зловісно стоять, як мерці,
у Кеніга кров вигаса на лиці.
Вершина Триглав небозвід підпира
великої правди: «Народ не вмира».
Гримить над літами, як доля, дзвінок:
то сину, скінчившись, почався урок.
Якось, сину, брів я полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра,
є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий
акварельний антураж.
Думав: є велике право
одпочить під лавром світу
всім, хто в тій війні жорстокій
ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
то нехай хоч наші діти
не зазнають навіть тіні,
навіть пам’яті меча.
Тільки ж все у цьому світі
тонко з’єднане у сутнім:
за непам’яттю онукам
скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили –
просто плити прямокутні,
просто символи байдужі
проминулих віковіч.
Ти прости мені сьогодні
за урок жорстокий, сину,
я поклав на твої плечі
пам’яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори –
то непевне діло, зваж.
Але ж пам’ять… Має пам’ять
Зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам’ять віри. Пам’ять роду.
Пам’ять прапора і серця.
Лиш по пам’яті в людині
пізнає Людину світ.
Одягай модерні джинси…
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить –
серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
пам’ять світова покине,
можна з гиком й у візитці
рачки гнати в неоліт
чи ввігнати в серце чергу,
вперши автомат в живіт».
V
Став нівроку. Чуб – на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з’явилось
у криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур’ям диха сивиною ніч.
«Слухай, батьку,- він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав;
Як же ми з тобою… схожі!
Дерево і… деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
– Бач, а в тебе… сивина.
Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь… колись,
Крізь бездумність та байдужість,
через перший гріх вина.
Аж на день твоїх нар один в… Крагуєваці зійшлись.
Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.
Не стели мені солому на мулький і гострий брук.
Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.
Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.
Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.
Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.
Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:
маю ж я колись
майбутнє
взяти на своє плече!
Я тебе сьогодні вперше так побачив… аж болить.
Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.
Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
Чи не я то триста першим… в Крагуєваці стою?»
«Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно».
«Не бійся; то пам’ять стає при свічі.
Ти чуєш, як скиглять зловісно сичі?
Цей шерхіт… цей шелест надламаних крил…
То книги печально ростуть із могил.
Поранений Гете схилився, як віть:
«Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind» /Перший рядок балади Гете “Лісовий цар”/
І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля:
«То Кеніг підняв на багнет немовля!
О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,
як націю нашу… на розстріл вели?!
Він, може, й простить нас, невичерпний світ,
та пам’ять, Вольфганг… чи вона ж нам простить?»
Ворушиться ґрунт… розверзається ґрунт!
То триста з дев’ятого круга встають.
(Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом – тук…
Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!!!
Вдарте, оркестри,
щоб крига на полюсі трісла,
громом страшним сколихніть в праоснові цей світ,
щоби ожив і сльозою людською умився
меморіально холодний лабрадорит!
Вбиті в Обухівці, /село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце/
спалені люто в Капріві, /село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами/
мертві з Хатині й Сонгмі,
із кривавих усюд,
встаньте із праху
в святому і праведнім гніві
на всспланетний суд!
Полеглі зітхнули: «Ми звершили суд.
Ви краще живим не давайте заснуть»),
А триста грядуть на рокований пруг.
І я з ними входжу у вічності круг.
Учитель підняв, наче долю, дзвінок:
«Народи! Нас пам’ять зове на урок!»
Директор із учнями входить в граніт,
І я серед них о шістнадцяти літ.
І все, як тоді… Навіть глина руда».
«О сину, отямся – то ж лист опада».
«І Кеніг курок ошаліло натис,
та вмер автомат, бо закінчився диск
у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт,
стріляв у дітей, поціляючи світ.
А пам’ять гримить мені в скроні,
як ртуть:
«Ти владен простити, але – не забуть
записаний юною кров’ю урок:
з останнього кроку їх – перший твій
крок.
То правда свята,- ти даєш собі звіт,-
що діти впадуть, а стоятиме світ,
та маєш відчути плечем терезів,
що світ цей поважчав у триста разів.
Хай Кеніг своє відстріляв того дня,
а що, коли хтось йому диск поміня?»
«Все у цьому світі, сину,
тонко з’єднане у сутнім.
Все в гармонії нещадній
вічний колобіг вершить.
Коли Кеніг у Сант-Яго
диск новий вганяє люто,
то в Обухівці й Хатині
мертвим і живим болить».
«Все на цій планеті, батьку,
жорстко з’єднане у суті!
Куля виліта осою
з пальця правої руки.
І коли «фантом» на джунглі
у піке заходить круто,
то у нас, як в сорок першім,
у хатах летять шибки.
Гримить мені пам’ять у серце, як ртуть:
«Ти владен простити, але – не забуть».
Беру, як меча, твою пам’ять до рук,
щоб зло не прокралось у вічності круг.
Спасибі, мій тату, тобі за урок…» –
«Спасибі, мій сину, тобі за урок.
Я чую крізь плин, як останній мій крок
ввіходить у перший твій крок».
