Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, –
Я аж завмер, коли ти… півхлібини
“В дев’ятку” натреновано вгатив!
Солоним потом заливає спину…
Футбол, як бачиш, – не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину,
Бо є про що. І – вже давно пора.
Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.
Ти вдарив так,
що потемніло в оці
І по державні крайні рубежі
У всіх, безхлібних в сорок шостім році,
Від жаху похололо у душі.
А у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю, у бою,
Озвалися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.
І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м’яч, –
Так засногнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач…
Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто – чуда із чудес, –
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.
Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки діло,
У нім – народна світиться душа.
І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м’яч, немов горох,
Але коли ти замахнувсь на душу –
Дивись, щоб не спіткнувсь… на чотирьох!
