Як упав же він
на білий
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси
та й сіли
В узголів’ї, мов сни.
А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,
Візміть мене на крилята,
Візьміть мене…” –
і затих.
Стрепенулись гуси злякано
Та й на гук вожака:
Загорівся сніг
маками
Під грудьми у вояка.
Гей полинули ж далеко
Ув останній тихий сон,
Де вимощують лелеки
Гнізда колесом.
Вийшла мати в синій вечір,
А з високої імли
Впали гуси їй на плечі
І заплакали.
Похитнулася, мов колос,
Без ридання і молитв,
Тільки сивим квітом коси
Материні зацвіли,
Тільки десь за верболозом,
На калиновім мосту,
Пропекли дівочі сльози
Білопінную фату.
Знову гуси у заплаві
Гублять втому голубу…
Виросли сини біляві,
Тільки ж він русявим був.
І питають матір хлопці,
І питаються гостей:
– А чому, як сходить сонце,
Сніг багрянцяами цвіте?
Не питайте її, милі,
Не будіть далекі сни…
Він колись упав
на білий,
На останній сніг весни.
