Майже гекзаметр
Край вікна у спекотнім вагоні задумлива жінка
ізнічев’я неквапно бананову плоть оголяє
і, відкинувши локони на дерматинову спинку,
овоч сей перестиглий облизує та споживає.
А навпроти студентик із отрочим пухом на карку
та білявим, рідким, ніби в котика-мурчика, вусом
про античну добу, про Сапфо — вогняну лесбіянку
фоліанта вивчає, знеможений млостю спокуси.
З-за серпанку століть —
і від сущої нині хвилини,
з-за далеких морів —
і від серця чийогось навпроти,
час і простір скоривши,
п’янка, незникома, неспинна,
огортає вагон
еманація бога Ерота.
О поетко гріховного острова! Скільки ж то років
впало прахом у Лету з тих пір, як дівчат жароустих,
юнаків та мужів ясноликих, струнких, темнооких
ти ввергала в дурманну й солодку безодню розпусти!
А тепер твій двійник — нічнокоса розморена жінка
у спекотному поїзді серце бентежить юнацьке,
не ховає від хлопця принади легка спідничинка
і банан провокує експансію асоціацій.
І новітня Сапфо, зауваживши погляд гарячий,
враз усе зрозуміла, збагнула. І тихо сказала:
“Може, хочеш, козаче?— всміхнулася. —
Хочеш, я ж бачу!
Не стидайся, бери, щоб даремно добро
не пропало…”
Й ті екзоти тепер вони вдвох залюбки споживали,
і вона повідала, що вивчилась на інженера,
що живе, як і він, в Кам’янці,
“сім хвилин від вокзалу”,
і що в неї валіза дебела й тяжка, як холера!
Вічне коло життя!..
Вони вийшли у сутінок синій
та й подались неквапно з вокзалу
до неї додому,
наче дві з половиною тисячі років однині
незрівнянна Сапфо
із коханим лесбійцем Фаоном.
