1] Зійшли ми аж на верх камінних сходів,
2] Де вдруге вужчала височина
3] Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.
4] І тут карниз, дорога і стіна
5] Вилися, як і нижче, безкінцеві,
6] Але була в них менша довжина.
7] Художникові тут і сницареві
8] Роботи не було: каміння й брук
9] На колір видавалися свинцеві.
10] “Тут про пораду наш даремний гук, —
11] Сказав поет. — Стояти ж нам без діла —
12] Це завдавать собі лиш зайвих мук”.
13] Приглянувшись до сяйного світила,
14] Узяв він віссю руху правий бік
15] І ліву обернув частину тіла.
16] “О ясне сонце, під яким я звик
17] Упевнено в дорогу вирушати,
18] Веди нас далі, як вело, — він рік. —
19] Ти, що світам даєш блискучі шати,
20] Хай з незліченних сяючих зірок
21] Нас твій лиш промінь має проводжати!”
22] Ми рушили й пройшли в короткий строк
23] Із милю (на земну узявши міру),
24] Бо воля нам прискорювала крок,
25] Як вчули ми, що дух шугнув по ширу,
26] Та бачити його не довелось, —
27] Скликав на бенкет він любові й миру.
28] Ще, пролітаючи, промовив хтось
29] “Вина не імуть” голосом високим,
30] І вітром слово мимо понеслось.
31] Воно ще чулось в мороці безокім,
32] А вигуку “Орест — це я!” ушам
33] Було не втримати хоч ненароком.
34] Спитав я: “Батьку, що за голос там?”
35] Аж третій поруч пролунав поволі:
36] “Любіть того, хто зло вчиняє вам!”
37] І добрий вчитель: “В цім карають колі
38] Гріх заздрощів і душам завдає
39] Бич, плетений з любові, гострі болі.
40] Вузда ж на грішників бряжчить своє,
41] І протягом покутної стежини
42] Подібних звуків, мабуть, сила є.
43] Та крізь повітря подивись на стіни
44] І ти побачиш, скільки тут сумних
45] Сидить, оперши о каміння спини”.
46] Розкривши очі, я помітив їх,
47] Примушених до каменя тулиться,
48] В киреях, як на колір — кам’яних,
49] І, підійшовши глянути на лиця,
50] Почув: “Маріє, помолись за нас!”,
51] “Михайле, Петре, всі святі, моліться!”
52] Навряд чи хто знайшовся в наш би час,
53] В чиїх би грудях смуток не з’явився
54] Від тих, чий вигляд знов мене потряс,
55] Бо я, коли до них так придивився,
56] Що помічав їх кожний рух малий,
57] Відчув, як сум тяжкий крізь очі лився.
58] Здалось, в волосяницях всі були,
59] Підтримувані ближчого плечима,
60] І разом тиснулися до скали.
61] Так старцеві з незрячими очима
62] Під стінами розгрішних пожадань
63] Сліпий сусід чоло плечем підтрима,
64] Щоб не благанням і дощем ридань
65] Додати співчуття в серця високі,
66] А й жалюгідним виглядом страждань.
67] Як сонця не побачать сліпоокі,
68] Так небо глянуть не дало на світ
69] Цим тіням, лишеним у тьмі глибокій,
70] Бо вії в них в’язав залізний дріт,
71] Як шовк — в яструбеняти молодого,
72] Якому дику лють скоряє гніт.
73] Я бачив їх, не бачений, а з того
74] Занепокоївся, зніяковів,
75] І озирнувсь на вчителя свойого,
76] А він таємним думам одповів
77] І, дозвіл давши мовити без страху,
78] Сказав: “Питай, але без зайвих слів”.
79] Віргілій рухався тим боком шляху,
80] Де уповзала круча вниз крива
81] І зяяла безодня, повна жаху.
82] По цей же бік здавалось, мов співа
83] Юрба страждаючих бездольних духів
84] І сльози бігли з-під жахного шва.
85] Звернувсь до них і: “Хто б мене послухав, —
86] Почав я, — з тих, хто сяєво здійма
87] Метою чистих всіх душевних рухів?
88] Хай найясніша благодать сама
89] Розвіє піну вашого сумління
90] Й очистить річку вашого ума!
91] Почути вас — моє палке стремління,
92] Чи тут латинські душі є, скажіть,
93] Щоб міг я вислухати їх веління?*
94] “О брате, тут навічно всіх держить
95] Як жителів міських єдине місто,
96] До смерті ж хтось в Італії мав жить”, —
97] Так голос десь озвався проречисто,
98] І я пішов на нього навпростець,
99] До тіней, що тримались, мов намисто.
100] Одна з них виявляла нетерпець…
101] Скажу на запитання: як же саме? —
102] Тяглась-бо підборіддям, як сліпець.
103] Сказав їй: “Душе, змалена сльозами,
104] Тобі, мабуть, хтось мову розріша, —
105] Хто ж ти і звідкіля, скажи словами”.
106] “Була я сьєнка, — мовила душа, —
107] Між інших тут мене трима надія
108] Того діждатись, хто не поспіша.
109] Сама носила я ім’я Сапія,
110] Мене ж, Софії-мудрості на зло,
111] Про зло для ближніх тільки й гріла мрія.
112] Послухай, що мені колись було,
113] Й не думай, що про сказ тобі збрехала.
114] Як зморшки вкрили вже моє чоло,
115] Під Колле наша армія програла
116] І з бойовища у ганьбі втекла, —
117] Цього жадав їй Бог, а я благала.
118] Я радістю охоплена була
119] Найбільшою з усіх, коли навалу
120] Подужаних очима обвела,
121] Й, задерши в небо голову зухвалу,
122] Мов дрізд в одлигу: “Не боюсь тебе!” —
123] Гукнула Богу, збуджена до шалу.
124] Хотіла потім врятувать себе,
125] Та боргом затулило б вхід чудесний
126] Розкаяній у небо голубе,
127] Коли б не П’ер Гребінник благочесний,
128] Який за мене сльози лив рясні
129] Й зродив надію на чертог небесний.
130] Але хто ти? Слова твої ясні,
131] Ти маєш очі широко розкриті
132] І дишеш мовлячи, здалось мені”.
133] “У мене очі, — я сказав, — зашиті
134] Теж будуть, та недовго, согрішав
135] Із заздрощів не дуже я на світі.
136] Не з тим я зовсім почуттям кружляв
137] Там, нижче, й розум мій, уяви повний,
138] Немовби камінь на мені лежав”.
139] Сказала: “Хто ж твій провідник чудовний,
140] Що ти про поворот гадаєш свій?”
141] І я: “Оцей, хто тут стоїть, безмовний.
142] Я теж, як всі, хто ще не вмер, живий.
143] І ти скажи прохання сокровенне,
144] Щоб я й для тебе крок зробив малий”.
145] Відповіла: “Це все нове й знаменне,
146] І ласка Божа на тобі сія,
147] Тож в молитвах не забувай про мене.
148] Всім найдорожчим заклинаю я:
149] Подбай, як знову підеш по Тоскані,
150] Щоб піднеслась між рідних честь моя,
151] їх знайдеш ти в пустоголових стані,
152] Де в Таламоне з порту вийшов глум,
153] Як з флотом на казковій річці Дьяні, —
154] Бо в адміралах всякий легкодум”.
