1] У час, коли не линуть рештки спеки
2] До Місяця, бо в зоряних полях
3] Долають їх Земля й Сатурн далекий;
4] Коли зі сходу йде по небесах
5] Фортуна геомантова велика,
6] А ззаду вже ясніє сонця шлях, —
7] Мені приснилась жінка — недоріка,
8] Кульгава, косоока та без рук,
9] Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.
10] Я розглядав її, і, мов той сук
11] Під сонцем кригу паростком ламає,
12] Під зором тим ліг зрозумілий звук
13] їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє
14] Вона, і краска грає на лиці,
15] Як почуття любовне вимагає.
16] Вона, знайшовши звук на язиці,
17] Співати стала так, що полонена
18] Була моя увага в цім сильці.
19] “Я, — почала, — я ніжна та сирена,
20] Чий спів людей чарує в млі морській,
21] І тьмарить розум їх жага вогненна.
22] З дороги звів Улісса голос мій,
23] І всіх принадить тих моя щедрота,
24] Хто в пісні закохається моїй”.
25] Спокусниця ще не закрила рота,
26] Як заступила враз її сильце
27] В жіночу постать втілена чеснота.
28] “Віргілію, Віргілію, хто це?” —
29] Вона сказала. Він же приступився,
30] Вдивляючись у пресвяте лице.
31] Роздерши одяг, що на грудях збився,
32] Вона весь оголила їй живіт,
33] І я від смороду аж підхопився.
34] Коли я знову подививсь на світ,
35] Поет сказав: “Будив тебе я тричі,
36] Шукаймо шлях до бажаних воріт”.
37] Я встав, і далі рушили ми швидше.
38] У сяйві дня сіяла висота,
39] З-за спин же сонце сяло на узбіччі.
40] Я ззаду йшов, немов людина та,
41] В якої голова з думок похила,
42] Мов половина арки у моста,
43] Коли якась промовила нам сила:
44] “Ви підійдіть, тут сходи”, — і в посла
45] Небес у мові лагідність яскріла.
46] Мов лебідь, розпростер він два крила,
47] Провів нас обережно за стіною,
48] Що грізну кручу колом обнесла.
49] Змахнув пером по лобі й наді мною,
50] “Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, —
51] Сказав, — зросте їм радість супокою”.
52] “Чому замислився, уткнувшись вниз?” —
53] Спитав вожай, коли пішли ми вгору,
54] А вісник одлетів у блиску риз.
55] І я: “Такого у думках роздору
56] Через останню я зазнав мару,
57] Що під ногами загубив опору”.
58] “Побачив чародійку ти стару, —
59] Сказав він, — пані у подальших колах?
60] Побачив, як її розкрити гру?
61] Та кинь; стопою бий по скелях голих,
62] Не зводь очей з примани, що кружить
63] Цар вічно буде в вічних видноколах”.
64] Як сокіл поглядає, що лежить
65] У пазурах, і, на мисливця слово
66] Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, —
67] Так я, з тих слів наснагу мавши знову,
68] Нарешті подолав східцями схил
69] Крізь кам’яну вузьку й круту закову
70] І, опинившись в п’ятому із кіл,
71] Побачив душі, що лежать в риданнях,
72] Лицем у ґрунт, явивши небу тил.
73] І шепотіли у гірких стражданнях
74] Вони: “Прильпне душа моя землі”, —
75] І потопав псалом в сумних зітханнях.
76] “Обранці, в кого муки не малі
77] Маліють з мрій про правосуддя вище,
78] Порадьте шлях на дальші нам щаблі!”
79] “Коли ви не лежать, а далі йти ще
80] З’явились, кожен з вас свій крок направ
81] Десницею до крутояру ближче”.
82] Питав поет, і нам відповідав
83] Хтось спереду, і уловив я в очі
84] Того, хто співрозмовником нам став.
85] Я в вічі глянув вчителю, й охоче
86] Він рухом дозвіл дав на те мені,
87] Чого, як зір мій промовляв, він хоче.
88] Виконуючи думи потайні,
89] До того підійшов я запитати,
90] Чиї слова подобались ясні,
91] І мовив: “Душе, молиш благодаті,
92] Без неї ж не піднімеш голови,
93] Та перестань хоча б на мить ридати.
94] Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?
95] Чим помогти тобі, коли між люди
96] Вернусь туди, звідкіль іду живий?”
97] І він мені: “Ти взнаєш суть осуди,
98] Та перш скажу: Петра наслідник бих
99] Апостола я, відомо ті буди.
100] В містечках Сьєстрі й К’явері пласких
101] Біжить ріка, що з титулом високим
102] Дала наймення для моїх близьких.
103] Строк понад місяць був достатнім строком,
104] Щоб тим тягар священних шат збагнуть,
105] Хто дбає не вбагнить їх ненароком.
106] Я пізно, леле, взнав блаженства путь!
107] Коли я римським пастирем зробився,
108] Відчув, що нам життя облуди гнуть,
109] Що в мене в серці мир не воцарився
110] Й нема його у смертному житті, —
111] І смуток за довічним розгорівся.
112] Моя душа далека в сліпоті
113] Була від Бога, в скупості потворній, —
114] І тут вона за вини не пусті.
115] Найгірше скупості судилось чорній,
116] Бо не підносити в молитві лиць —
117] Найтяжча з кар на скелі неозорній.
118] А що в нас очі до земних дрібниць
119] Були прип’яті, а істота скута,
120] То справедливість нас повергла ниць.
121] І що у нас вгасила скупість люта
122] До блага потяг, добрі вчинки з ним,
123] То справедливість руки й ноги в пута
124] Нам закувала присудом грізним,
125] Аж поки Бог не явить справедливий
126] Своєї ласки прощеним, ясним”.
127] Хотів привіт сказать я шанобливий
128] Навколішках, і тільки став я, дух,
129] Зачувши, взнав про порух мій поштивий
130] І мовив: “Та навіщо цей твій рух?”
131] А я йому: “Така достойність сану,
132] Що стоячи тебе не сприйме слух”.
133] “Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, —
134] Одмовив він, — усе я там лишив,
135] Ми всі єдиному слугуєм пану.
136] Коли з євангельських виходиш слів:
137] “Не женяться”, — то кривосуд знімаєш
138] Із tofo, що я тут проголосив.
139] Тепер ступай, куди ступати маєш, —
140] Сліз при тобі не можу лити я,
141] А в них засада щастя, сам ти знаєш.
142] Небога добра на землі моя,
143] Аладжа, є, — аби чого лихого
144] її не вивчила моя рідня;
145] А більше в мене там нема нікого”.
