1] Ми низкою отак ішли по краю,
2] І вчитель часто говорив мені:
3] “Побережись, тебе остерігаю”.
4] Аж от засяли промені ясні
5] У нас на правих плечах: розчинило
6] Західне сонце синь у білині.
7] Де впала тінь моя, зачервоніло
8] Яскравіш полум’я; з усіх сторін’
9] Дивились тіні на таке несміло,
10] Й вони про мене, ідучи вздовж стін,
11] Заговорили в палі чималому,
12] Почавши: “Не з примарним тілом він”.
13] І пересвідчувалися у тому,
14] Та не переступаючи межі,
15] Щоб залишатись в вирі вогняному.
16] І хтось: “Свій слух до слова прив’яжи,
17] Ти, що, либонь, з пошани йдеш позаду,
18] Й нам, хто в огні й жазі горить, скажи.
19] Ця відповідь нам принесе розраду,
20] Потрібніше тут душам всім вона,
21] Ніж мешканцям пустелі свіжість саду.
22] Чого ти перед сонцем, як стіна,
23] Стоїш собі, немов тебе ще й досі
24] В тенета не вловила смерть страшна?”
25] Та слово з уст моїх ще не знялося.
26] Як раптом трапилося щось нове,
27] Й моє єство до нього потяглося.
28] Знов душі йшли крізь полум’я живе
29] Назустріч першим, мов дарма тинялись, —
30] І в видиво я втупивсь миттьове.
31] Я бачив, що квапливо обіймались
32] Вони, вітальні кажучи слова,
33] Та навіть на хвилинку не спинялись.
34] Отак на стежці сіра мурашва
35] Збирається питання вирішати,
36] Мабуть, про шлях чи про якісь дива.
37] І тіні перед тим, як вирушати,
38] Прощалися по-дружньому цілком,
39] Та й ну одна до одної кричати.
40] Нові: “Оце Гоморра і Содом!”
41] А ті: “В телицю лізе Пасіфая,
42] Щоб хіть угамувати із биком!”
43] І як ключами журавлина зграя
44] Від спеки чи льодів летить кудись,
45] Чи буде це Ріфей, чи суш безкрая,
46] Так тіні в різні боки розійшлись
47] Із тими ж вигуками та піснями,
48] Які найкращими для них здались.
49] Ті ж душі, що уже рівнялись з нами,
50] Прийшли, уважливі й поштиві, знов,
51] Моїми зацікавившись словами.
52] І я відчув їх потяг до розмов,
53] Почав: “О духи, вірно ви вчинили,
54] Що кожен правильну тропу знайшов!
55] Себе мої там члени не лишили:
56] Старі чи юні, тут усі вони,
57] Зі мною кров моя, суглоби, жили.
58] Угору йду, щоб зір мій став ясний:
59] Таке жони з небес веління важне,
60] Щоб смертне тіло вніс я в світ страшний.
61] Хай сяйво зглянеться на вас звитяжне
62] І вас у лоно прийме на віки
63] Любові повне небо всеосяжне!
64] Але скажіть, хто ви, щоб сторінки
65] Заповнить міг би записом, для чого
66] Іде за вами натовп гомінкий”.
67] Горянин, як до міста голосного
68] Уперше потрапляє з диких гір,
69] Так оком водить з подиву німого,
70] Як тіні ці втупляли в мене зір,
71] Аж поки заспокоїлися знову —
72] Високе серце скоро знайде мир.
73] “Блажен, хто усього життя основу
74] Шукає з досвіду в краю гіркім, —
75] Так дух той мовив, що почав розмову. —
76] Зустрічні душі согрішали тим,
77] За що в тріумфі з Цезаря глумились,
78] Ім’ям “цариці” кидались бридким.
79] Із вигуком “Содом!” вони пустились,
80] І зашарілі зразу щоки їх
81] В почервонілому вогні відбились.
82] Зате у нас був двостатевим гріх,
83] Такий, проте, що личить не людині,
84] А диким пристрастям тварюк ярких.
85] Тому, як зустрічаєм інші тіні,
86] Плямим себе тією, що була
87] Твариною у дощаній тварині.
88] Ти наші взнав тепер гріхи й діла,
89] А хто тут є — розповісти не можу
90] Й не маю часу — нас тут без числа.
91] Своїм лише ім’ям твій слух стривожу:
92] Я — Гвідо Гвініцеллі — тут іду,
93] Бо вдавсь, вмираючи, по ласку Божу”.
94] Раділи, на Лікургову біду,
95] Сини, принісши порятунок нені, —
96] І я відчув ту ж краску на виду,
97] Коли назвався батько мій — знаменне
98] Є в нього ще поріддя молоде,
99] Значніше у поезії за мене.
100] Не кажучи, не чуючи, хто й де,
101] В думках я йшов край вогняної смуги,
102] Та не пускало полум’я ніде.
103] Нарешті, зір наситивши, у слуги
104] До нього щиро зажадав піти, —
105] Цій щирості не міг не вірить другий.
106] І він мені: “Усе, що мовив ти,
107] Лишило слід в мені такий яскравий,
108] Що Леті ані змити, ні звести.
109] Якому ж вияву якої слави
110] Я вдячний за любов таку, радий,
111] Що знак її, як бачу, нелукавий?”
112] І я: “В рядках такий ви молодий,
113] Що поки буде вірш нової мірки.
114] їх атрамент сіятиме завжди”.
115] “О брате, — мовив він, — поглянь-но зірко, —
116] І він перед собою показав, —
117] Ото ковач був рідної говірки!
118] Як вірші й прозу нею він писав!
119] Хай йолопи верзуть, що той, з Ліможа,
120] Був кращий ніби для усіх тих справ, —
121] їм важить галас, а не правда гожа,
122] Вони й виходять з нього до пори,
123] Ума й мистецтва думка їм ворожа.
124] Колись Гвіттоне славився старий
125] Найпершим із поетів, їх вожатим,
126] Аж поки правда не взяла гори!
127] Раз жеребом ти значений багатим,
128] То як потрапиш у чудесний гай,
129] У ту обитель, де Христос абатом,
130] За мене оченаша прочитай,
131] Крім слів, що нам були в потребі зроду,
132] Але давно покладено їм край”.
133] І, наче іншим даючи свободу,
134] Туди ступнув, де душ брела сім’я,
135] Пірнувши в полум’я, як риба в воду.
136] До вказаного ним наблизивсь я
137] І мовив, що хотів би, повен миру
138] Й поваги, привітать його ім’я.
139] І відповідь почав він ґречну й щиру:
140] “Віншує пан мене в тонких словах.
141] І я одвіт не маю за офіру.
142] Арнаут я, йду з піснею в сльозах
143] По ватрі учорашніх злих зусиль,
144] По ватрі сподівань на ліпший шлях.
145] А що ласкавий пан іде на шпиль
146] У втішливі і файні височіні,
147] То прошу пана пам’ятать мій біль”.
148] І зник в очисного вогню лавині.
