1] Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком
2] Горить година шоста, і малі
3] Світи схиляють тінь над всім проміжком,
4] Коли небес глибінь очам землі
5] Стає така, що зірка найсвітліша
6] Немовби губиться на цьому тлі,
7] То йде служниця сонця найясніша,
8] І в небі погаса зірок сім’я,
9] Зоря з зорею, навіть найгарніша.
10] Година свят, яка в огнях сія,
11] Обнявши цятку, що мене скосила,
12] Уміщуваним вміщувана вся,
13] Помалу-малу сяєво гасила;
14] Коли ж все згасло, то любов мій зір
15] До Беатріче знову опустила.
16] Як ту хвалу, що ніс до цих я зір,
17] Зібрати всю в єдиній мовній лаві,
18] То нині замалий би вийшов збір.
19] Красу її збагнуть моїй уяві
20] Несила, й думаю, що осягнуть
21] її творець би тільки міг у славі.
22] (Цей уступ, визнаю, мене вжахнуть
23] Спроможен глибше, ніж думки урочі
24] Поетів театральних в страх женуть.)
25] Як сонце стомлює кволіші очі,
26] Так з гадки про її усмішки слід
27] Усі гадки мої стають коротші.
28] Відколи вперш її побачив вид
29] В цьому житті, аж до цього стрівання,
30] Я завжди пісню їй носив услід.
31] А тут забракло слів для віршування
32] Про вроду, як у кожного митця,
33] Що вже досяг верхів обдарування.
34] Така, яку я вищій, аніж ця
35] Моя сурма, лишаю (ясно й світло
36] Я досуремлю труд свій до кінця),
37] Та, на лиці якої сяйво квітло,
38] Немов меткий вожай, сказала знов:
39] “З найбільшого звелись ми тіла в світло,
40] В безтіле світло, що саме — любов,
41] Любов до блага, що сама — відрада,
42] Відрада, всіх блаженств найвищих схов.
43] Зри, райська рать одна і друга пада
44] Сюди згори, й одна така, яку
45] Душа в день суду зріти буде рада”.
46] Як, блискавку побачивши близьку,
47] Наш зір ураженим стає й уздріти
48] Не здатен навіть річ і громіздку,
49] Так я таким був сяєвом окритий,
50] Що світ навкруг увесь мені погас
51] І я не міг нічого розрізнити.
52] “Любов, що в небі мир пильнує в нас,
53] Гостей вітає зустріччю бучною
54] І запалить свічки ладна всякчас”.
55] І ледь мені до слуху далиною
56] Долинули короткі ці слова,
57] Я вчув, як підіймаюсь над собою.
58] І сила зору припливла нова,
59] Так що не стало світляного вічка,
60] Увага щоб зневажила жива.
61] І я побачив світло, що, мов річка,
62] Блищало лиском в берегах святих,
63] Де весняних лісів тяглася стрічка.
64] Спадали зграї вогників живих
65] У квіти, пурхаючи над потоком
66] Рубінами в оправах золотих,
67] І, сп’янені тим запахом високим,
68] В глибини поринали аж на дно,
69] І ті йшли вниз, а ті — угору скоком.
70] “Бажання, що горить в тобі одно —
71] Все взнати із навкружного простору, —
72] Тим втішніше, чим більш стає воно.
73] Та маєш воду випити прозору,
74] Щоб спраги жар в тобі нестримний стух”, —
75] Так вимовило сонце мого зору.
76] А там: “Ця річка, цей топазів рух
77] Угору й вниз, цей сміх трави священний —
78] В усім провісний правди сяє дух.
79] Не сам собою він є незбагненний,
80] А через власну похибку твою,
81] Бо зір твій зовсім ще не глибоченний”.
82] Так не зверта дитина силу всю
83] На молоко, коли вона проспала
84] Годину звичну годувань свою,
85] Як, щоб удосконалити дзеркала
86] Своїх очей, я до води приник,
87] Яка повз мене тихо дзюркотала.
88] І ледь почув я, що дашок повік
89] Зволожився, як начебто зробився
90] З протяглого округлим весь потік,
91] Мов той, хто машкарою був прикрився,
92] А як облудний вигляд враз упав,
93] З лицем справдешнім раптом появився,
94] Так ще ясніше забенкетував
95] Квіток та іскор світ, і я побачив
96] Обидві раті перед себе в’яв.
97] О Божий блиску, у якім побачив,
98] Де свято істинного царства є,
99] Дай сил сказати, що я там побачив!
100] Є світло нагорі, що в нім стає
101] Творець наш зримим кожному створінню,
102] Яке там в мирі щастя зрить своє.
103] І він складає коло величінню
104] Таке, що випрямлене коло те
105] Лягло б круг сонця здовженою тінню.
106] Йде з променя лице його святе,
107] Відбите на вершку перворушійнім,
108] Що в нім його життя і міць росте.
109] Як, оддзеркалившись в струмку спокійнім,
110] Глядить пригорок на свій власний луг
111] В оздобленні зеленім, легковійнім,
112] Так світло, висячись округ і вкруг, —
113] Я бачив, — тисячами граней грало
114] В тих, хто вернувся до небесних дуг.
115] Коли вже дно себе так представляло,
116] Яке ж тоді розкішне, пишне тло
117] У розі коло пелюсток являло!
118] Ніщо моїм очам не завдало
119] Тут шкоди, і вони вхопили, смілі,
120] Яких і скільки радощів було.
121] Там близь і даль узяти й дать не в силі,
122] Бо де сам Бог свій присуд виріка,
123] Природні там закони не при ділі.
124] У жовтизну правічного цвітка,
125] Що в пахощах для сонця весняного
126] Розкрився пелюстками до листка,
127] Ввела мене, у захваті німого,
128] Тут Беатріче й мовила: “Почну
129] Із натовпу сліпучо-снігового.
130] Зри ж міста нашого величину!
131] Зри лави довгі і народом повні,
132] Що чи вмістять ще душу хоч одну!
133] Ось трон стоїть, і очі невгамовні
134] Ти втупиш, бо корону залиша
135] І перш, як ти, — на учти повнокровні,
136] Сюди велична з’явиться душа
137] Високого Арріго, — вгамувавши
138] Італію, він дуже поспіша.
139] Сліпа неситість, розум відібравши,
140] З вас робить немовлят. Як малюки,
141] Мрете голодні, мамку відігнавши.
142] Префект на божім форумі такий:
143] З ним зовні буде приятель, а тайно
144] Штовхатиме його на шлях тяжкий.
145] Та Бог недовго витерпить, звичайно,
146] Того в святому сані й прожене
147] Туди, де стогне Сімон-маг одчайно,
148] Й цього, з Аланьї, глибше проштовхне”.
