Не в шовках-оксамиті
в тридцять третьому році, —
в білій маминій свиті
я сидів на уроці
Відчували судому
у нетопленій школі
Якось біг я додому
поміж верби й тополі
І почув тої миті
з двору діда Софрона:
“Не щастить цьому Миті:
він — як біла ворона!”
Буду ту одежину,
кляту”білу ворону”,
ідіому невинну
пам’ятати до скону.
В пору ту світанкову
не сягала уява,
звідкіля в нашу мову
залетіла та ґава.
Нині знаю я, звідки:
між усякої тварі,
хоч буває це зрідка,
білі є екземпляри.
Білий крук чи лисиця —
їм бракує пігментів.
В світі їх — одиниці
між усіх континентів.
Тому скрізь по країнах,
без межі і кордону —
скрізь на різко відмінних
кажуть: біла ворона!
