Іще в добу льодовикову
людина зустрічалась з ним.
Коли ж із ним спіткалась знову,
він був лиш рештком викопним.
Не взнаєш, хоч кричи ти пробі,
як звавсь цей велет за життя,
бо назва мамут у Європі —
пізніших років набуття.
Та що за слово? Ні в німецькій,
ані в французькій, ані в грецькій,
ані в слов’янських основних
немає з ним зв’язків прямих.
І їдуть вчені поліглоти
в Сибір, у царство холодів — —
у краї вічної мерзлоти
шукати мамута слідів.
Дерзай, хапайсь за кожну вістку,
збирай по капельці, питай:
це ж з мамута слонову кістку
відсіль вивозили в Китай.
Це ж тут легенд про нього повно
з льодовикової пори —
про зріст його, про довгу вовну
й загнуті бивні догори.
Що ходить він попід землею,
такий великий, як гора.
Надміру ж вирине із глею —
ковтне повітря й помира.
Тож уявлявся він народам,
що з Півночі вели свій рід,
як велетенський від природи
невиданий підземний кріт.
Підземний кріт? Шукавши ниті
(як знаємо з книжок тепер),
про це в минулому столітті
дізнавсь російський вчений Бер.
Хоча радіти годі, мабуть,
але задуматися слід:
є у естонців слово maamutt,
що й означа — підземний кріт!
Естонія й Сибір… Можливо,
це дивно вам: де Крим, де Рим?
Та все сприймається, як диво,
з прадавнім звірем викопним!
