На гілках зелені брості,
в небі хмари бязеві.
Біля пам’ятника гості
на горі Тарасовій.
А гостей же так багато
в цій порі весновій:
всенародне світле свято
“В сім’ї вольній, новій”.
Не Дніпра рокочуть хвилі —
сплески океанові:
то співають на могилі
“Заповіт” у Каневі.
То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
“Заповіт” гримить Тарасів
всього світу мовами.
Росіянин: как бушует
старый Днепр под кручей…
білорус: каб было чутна
як грыміць грымучы…
А високий італієць
тягне басовито:
che si оda il muggito
del fiume stizzito.
А болгарин з чистим серцем
слов’янина-брата:
да се виждат, да се чува,
как реве реката…
Ти, індійцю із Калькутти,
їхав так далеко ти.
І твоєї мови чути
переливні клекоти.
Вслухайсь, друже із Тулузи,
у слова пророка ти…
І звучать в словах француза
переливні рокоти.
В морі музики – по вінця –
щемні підголоски там
тануть в серці українця
невимовним лоскотом.
Бо зринає в тім хоралі
сиротя невкутане
і кобзар на Кос-Аралі,
муштра і шпіцрутени.
Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими –
“Заповіт” гримить Тарасів
всього світу мовами:
“Поховайте та всавайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров’ю
волю окропіте”…
Грім травневою порою –
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.
