Раз хотів я на Десну
запастись путівкою;
взять за будь-яку ціну,
оплатить готівкою.
Дав заявку (трудно так
з чергами триклятими!).
Та сидить там мій земляк,
справі цій сприятиме.
Ось ходжу до земляка
цілими вже тижнями.
Гнат Кузьмич зв’язків шука
з трестами суміжними.
— Брак путівок — це наш бич!
Що ж, ми в «Плодоовоча»
візьмем,— каже Гнат Кузьмич,
у Петра Петровича.
Йду, питаю, чи дістав,
нижче травки стелиться.
Каже: — Був, ходив, питав,
— ні мичить, ні телиться!
— Що ж там жде попереду?
— Ну, Петрович обіцяв,
— ви прийдіть у середу.
Вже й не йшов я, а летів,—
знову слів метелиця.
Він руками лиш розвів:
— Ні мичить, ні телиться…
Тою самою — в чім річ? —
ошелешив фразою.
Йду від нього — друг навстріч,
все йому розказую:
— Вже діждусь путівки, як
стане баба дівкою.
Отаке мені земляк
витворя з путівкою.
Тож буває — в Кузьмича
мов диявол селиться!
Я до нього — одвіча:
«Ні мичить, ні телиться».
Друг прорік, практичний муж:
Ясно, що селилося.
Дав би йому добрий куш,
зразу б отелилася!
