Дмитро Білоус – Патякало і потакайло: Вірш

І то ж бувають у людей
Таланти дивовижні.
Петро Патякало — так цей
Години, дні і тижні
Все буде говорити вам
Про доблесть і про ваду.
І вір не вір його словам,
А збреше він до ладу.
І дуже часто ходить з ним
Дружок його Михайло,
Що був ізроду мовчазним —
Михайло Потакайло.
Язик Патякала — ого! —
Як норовисті коні —
І сам Патякало його
Не вдержить на припоні.
А Потакайлові — слова
Встигай перепускати.
Для того в нього й голова,
Немов гарбуз плескатий.
Петро завів про те, про се
Зі злом чи з добротою.
Ну, а Михайло — той на все
Киває головою.
Та так, що може буть конфуз,
Бо ще колись зірветься,
Додолу хряпне той гарбуз
І к бісу розіб’ється…
Патякало сказав, що він
Міг буть міністра зятем
І що коли б не він —
Берлін В боях не був би взятим.
І сипле вже як з рукава,
І вже таке торочить,
Що Потакайло лиш кива,
А інші всі регочуть.
Та тут Петро почервонів,
Бо враз опам’ятався:
Самого розбирає гнів,
Що так він забрехався.
На Потакайла він зиркнув:
— Що ж ти мовчав, їй-богу?
Хоч за рукав би був смикнув
Чи наступив на ногу!
І аж засіпалось лице,
Так на Михайла грима.
Ну, а Михайло — той на це
Лиш знизує плечима…
На чий же нам схилитись бік?
А думка в нас така є:
Не менше шкодить від базік
І той, хто потакає.