Із мисливських секретів
Ах, яка це пора золота —
Полювання! І манить, і кличе…
Навіть жінка тебе не пита:
«Ти куди це зібравсь, чоловіче?»
І Данило Дупло спорядивсь.
І бере вже його нетерплячка.
Чисто виголивсь, причепуривсь,—
Ось що робить та бісова качка!
Він з рушницею з двору спішить,
Десь там бродить лісами, лугами.
А додому звідтіль не біжить,
А насилу петляє ногами…
Качку кине дружині мерщій:
— На, скуби… Знову, бачиш, удача! —
Щось свербіло спитатися їй,
Та була вона жінка терпляча…
І нічого, бува, не несе,
Крім рушниці в чохлі та підсумка.
Він дружині й про те, і про се,
А в дружини з’явилася думка:
«Як це він у качок там ціля
Із своєї рушниці нової
І яким це він чином стріля,
Коли цілі в підсумку набої?»
І рушницю з-над ліжка зніма,
Поки дома Данила немає,
Витягає з чохла тайкома,
А туди макогона вкладає.
А щоб важче було, то кладе
На додачу ще й гирю добрячу.
І вже зорьки ранкової жде,
Чоловікову знаючи вдачу…
Дочекався і він. За чохла
(Манить зорька ранкова Данила!).
Жінка хліба і сала дала,
Любо-мило його спорядила…
Дві доби чоловік полював —
Не легкі ті мисливські походи!
А вернувся, трофеї поклав,
Ще й розказує жінці пригоди:
— Уявляєш, біжу через ліс
І — в засаду. Летять з-понад лугу.
Бах! — І ось тобі качку й приніс.
Був торохнув на озерці й другу.
Та на воду пішла й… запливла…—
І стоїть він святий, мов ікона.
А дружина мерщій до чохла
І виймає звідтіль… макогона!
Та очима сердитими блись: —
Чим ти, іроде, бив із засади?
А на шиї то що? Подивись! —
А там слід… від губної помади…
Що вже далі між ними було,
Знають стіни лиш їхньої хати.
Як себе почував цей Дупло —
Ні сказать, ні пером описати.
Тільки кажуть, що звідтоді він
Не ходив уже більше на птицю.
Вплинув так замашний макогін,
Що продав уже к бісу й рушницю.
