Дмитро Білоус – Питають часом журналісти: Вірш

Питають часто журналісти,
колеги з радіо й газет:
— Чи не могли б ви розповісти,
як мислить, пишучи, поет?
Як тему він бере сучасну,
шукає творчого ключа?
І як вплива на творчість власну
робота перекладача?
— Що ж, мушу брать бика за роги:
нелегко щось своє утнуть.
Та все ж поета перемоги
тут більш чи менш одразу ждуть.
Бо серце, схоже до радара,
в секунду ловить безліч хвиль.
А вже як не стає зусиль,
кричиш: який же я нездара!
Та між страшних прогалин,
зяянь, коли ведеш ти власний спів,
ти — автор, сам ти тут хазяїн
думок, і образів, і слів.
В перекладі — не менше палу:
і думаєш, і твориш ти ж,
та в автора оригіналу
немов на прив’язі сидиш.
Такий буваєш недорікий
над нерозв’язністю задач,
що вже хоч плач, хоч кукурікай
перед загрозою невдач.
Та в тебе ж гідність є. І гонор.
Ти в щирості не знаєш меж.
По краплі кров свою, як донор,
перекладові віддаєш.
І раптом — проблиск! —
осінило. Стривай! Пішло, пішло, пішло.
Йде слово, образ — любо-мило,
мов заковики й не було.
І наче спала з пліч колода,
хоч і важенна голова,
та незрівнянна ж насолода,
як зерном потечуть слова…
Але, шановні журналісти,
даруйте, прошу наперед:
ми в дебрі можемо залізти,
бо розбалакався поет…
Якщо ж потрібне слово масам
і я ще з музою в ладу,
щось краще напишу тим часом,
а ні — то щось перекладу…