В. Пепі
Путі-дороги перехресні
верстали прадіди й діди
і назви нам земні й небесні
лишили в мові назавжди.
Ті — крем’яні лани орали,
ті — полювали дичину,
а ті — по сіль дорогу знали
у Крим або в Галичину.
Ось відкіля з земними збіги
в космічних назвах без кінця;
сузір’я там — Граблі, Чепіги,
Візничого, Орла й Стрільця!
Котрийсь поет із предків наших,
що гречку сіяли в полях
і їздили по сіль на мажах,
у небі взнав Чумацький Шлях.
О ця туманна світла смуга
в безмісячну прозору ніч!
І щем, і радість в ній, і туга,
і вічна загадка сторіч…
А ген – накат в имлистих бликах –
мов припорошений узвіз. –
І сім отих зірок великих
в народі звуть – Великий Віз.
Сіяє в будні він і в свята
й несе цю назву недарма:
чотири зірки – коліщата,
три – війя – дишло до ярма.
А що за зірочка-мигачка
біля середньої блищить?
Маленька зірка – то Собачка
за возом назирці біжить.
Женеться, злюще, дзявулисте,
біжить притьмом, не попуска –
сирицю хоче перегризти,
що кріпить дишель до візка.
Спинити дума колісницю
завзятий цуцик-бігунець:
коли перегризе сирицю —
настане світові кінець…
Та ми говоримо усюди,
що треба вічно в мирі жить.
А цю легенду склали люди,
щоб дужче світом дорожить!
