Я знаю, заздрять мені люди:
«От висунувсь Кузьма Слимак!
А я не б’ю себе у груди
І не кажу, що це не так.
Мені привільно жить на світі,
Бо я в контакті з усіма.
Мене тримають дружби ниті,
У мене й ворогів нема.
І видатні, й номенклатурні —
Для мене братія своя.
Лиш деякі вважають дурні,
Що буцім безпринципний я.
Та їх — до бісового тата,
Коли вони не вміють жить!
їх, принципових, запитати
У мене аж язик свербить:
«Чи глупаки ви, чи наївні,
Чи вороги собі й сім’ї?»
Тим і тримаюсь я на рівні,
Що в мене принципи свої.
І їх нікому не змінити,
Бо знаю тезу я одну:
Не їв — ложок не будеш мити,—
Ходи собі, як лин по дну.
А то скажи про щось одверто,
А через рік чи два — біда:
Уже тебе буквально стерто,
Бо хтось тобі та пригада!
В житті ж бувають різні зміни,—
Було отак, а стало так.
«А йди-но, чули навіть стіни,
Що говорив колись Слимак».
«А розкажи нам, чоловіче,
А дай-но, голубе, одвіт…» —
Сам час на суд тебе покличе,
Так що немилий буде й світ.
Мовчу ж — і що кому до мене?
І вже не вскочу я в капкан.
Про мене що там хоч, Семене,
Аби, як кажуть, я Іван.
Хай модно це, а чи не модно,
Старий начальник чи новий,
Хай віяння які завгодно,
А я правий. Завжди правий.
Питають щось — кажу:«Ми зважим,
Порадимось: чи так, чи ні».
Хороший вашим я і нашим,
Хороші і вони мені.
Мирон Ілліч і Яків Савич —
Запеклі давні вороги —
У мене стрілися віч-на-віч,
Мені обидва дорогі.
Щоб не псувати іменини,
Вони лояльними були,
Всміхались навіть їх дружини
Й за Слимака вино пили.
Хе-хе! Між ними бій постійний,
А я винце із ними п’ю…
Отак роби — і ти спокійний
За себе й за свою сім’ю.
І п’ють на честь мою по штофу
Міцні напої та терпкі.
А ви ідіть хоч на Голгофу,
Як принципові ви такі.
