Спритний парубійко в поле йшов косити,
біг за ним собака. Раптом чоловік
їде з поля возом:
— Парубче, куди ти?
— Йду косити жито: день годує рік.
Тут же виявляє вдачу парубочу:
— Прийми воза, дядьку, а то перескочу.
— А що то у тебе, парубче, в торбині?
— Пироги.
— А чом їх так багато там?
Жартувати й далі до смаку хлопчині:
— Як не з’їм — собаці решту я віддам…
Добре наробившись, в пору вечорову,
йде хлопчина з поля, косу — на плече.
Раптом зустрічає чоловіка знову,
що сидить край двору й мотуза суче.
— Звідки йдеш? — гукає дядько
парубчині.
Той скривився, наче з кислого щавлю.
— З косовиці, — каже (жарти інші нині), —
прийми, дядьку, мотуз: не переступлю…
— Що, вдалося, може, хоч півниви втнути?
— Цілу ниву, дядьку!
— Та не може бути!
— А де пироги ті?
— Геть усі поїв.
— А собака де твій?
— І собаку з’їв…
Отже, справа, друзі, у сумлінні й силі
Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяк:
він, мовляв, “собаку з’їв у цьому ділі”,
тобто має досвід, знає, що і як!
