Тарасик, як метелик,
пропурхав до півдня.
Оце б дивитись “телик”,
та є ще завдання.
І власні назви спішно
на завтра вчити став:
— “…наприклад, Рим, Рубіжна,
Гаїті, Кокчетав…”
І все це вчити мусим…
Нащо воно мені? —
Повів тут батько вусом:
— Ні, — каже, — синку, ні.
До назв усі ми звикли,
дорослі і малі.
А уяви, що зникли
всі назви на землі.
Задумали ми нині
у Харків чи Москву,
чи на своїй машині
в мандрівку світову.
Мчимо в шаленім леті,
а вздовж усіх шляхів
ні назв на всій планеті,
ані вказівників.
Машини, мотоцикли,
автобуси довкіл.
А власні назви зникли —
країн, і міст, і сіл.
Кругом шляхи безмежні,
по рейках мчить експрес.
Летять швидкі й пожежні
куди? Нема адрес.
З-за рубежу прибулець
шука Алма-Ати —
ні назви міст, ні вулиць —
куди йому іти?
Летить туристська група,
у неї повно скарг:
не зна, де Гваделупа,
а де Мадагаскар.
Жахлива плутаниця.
А бач, до цього зла
така собі дрібниця,
як назва, довела!
