Петрові Засенку
Залінилась Альта,
Може, притомилась,
По левадах і канавах
Розлилася, розбрелась.
Попили ворони воду,
Пошукала мати броду
Та й без броду
По сухому перейшла…
Зайшла в трави по коліна,
Ледве стала жати сіно…
– Ой, болить мені трава…
Голубіє квітка синя,
Достеменно очі сина,
І говорить, як жива:
«Не вражайте, не зжинайте,
Бо дорога в нас важка…
Скільки світочку видати,
Стільки йти і поганяти
Нашу Альту…
Щоб текла
У синє море,
Щоби змила наше горе
І досаду теж…–
Зажурилась тяжко мати
Та й не стала сіно жати…
Роси випали сльозами
Над Петровими батогами.
