Ех!.. І вдарило-ж кляте життя. —
Тільки струни у серці:
дзінь…
дзінь…
Хоч і хочеш мажором утять.
Дійсність чортова чорна, як тінь…
І акордить журлива струна:
Все мінор…
Все мінор…
Все мінор…
Тільки десь там,
у серці із дна
Простяглася надія до зор…
Тільки там десь,
із самого дна
Притулилась надія до зор, —
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
ще лиш момент, —
Я не втримаюсь,
в прірву скочусь…
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.
Та чи-ж винен я?..
Слухайте!..
Ви!..
В кого пузо — гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
— О, Комуно!
Vivat!
Хто зумів переплигнуть бар’єр,
Хто з ідеї пошив убрання, —
Чи ж я винен,
що з віршів кар’єр
Не роблю й не робитиму я?..
Чи-ж я винен,
що чортом ганяв
Із окопу
в запілля…
і знов…
Що здоров’я палив на огнях
Революцій,
ковтаючи кров?..
Чи-ж я винен?
О, слухайте!..
Ви!..
В кого пика рум’яна,
пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..
Знаю я…
Ви сміялися з нас,
Як сміється,
наївшися,
вош.
Коли ми, не стерпівши образ,
Закричали:
— Комуна?
Дайош…
Знаю я:
ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар,
Коли карту за картою бив
Розлютований „звір“ пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять, —
Ви топтали у ніс кокаїн…
Ми-ж тоді — розбивали загать
І обідрані йшли на загин…
Ви не вірили самі собі…
Як-же так?..
Жив та був Капітал…
А тут враз:
Міліони рабів
Піднялися на сполох,
на ґвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
ні англійський стяг,
Бо ми ставили сміло va-banque
Свою кров…
своє тіло…
життя…
Ох!..
Тяжка і не рівна ігра…
Дивувався й дивується мир!
Так —
одвіку ніхто ще не грав, —
Так —
ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт, —
Ви затихли, як миші в норі,
А я…
Я?..
Я служив у Чека…
Дні і ночі голодний,
без сил.
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв…
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республику Рад…
Саботаж —
і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд…
O!
Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді,
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
що чека —
Це ганьба…
це розпуста…
садизм.
…На чорта, мов, ідея така…
…На чорта, мов, такий комунізм…
А тепер…
О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі…
і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
„у душі комуніст“.
В голові вашій —
„шиммі“,
„фокстрот“,
А червінці й валюта — девіз…
Чи-ж я винен,
що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..
Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто…
Що не крок…
Що не крок…
Що не крок…
То обличчя пухкі і манто…
Чи-ж я винен?
О, слухайте…
Ви!..
Що не вмів переплигнуть бар’єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар’єр?…
Чи-ж я винен?
І буває в розпачливу мить,
Як на душу насунеться ніч:
…Поможіть!..
Поможіть…
Поможіть…
Закричати так хочеться м’ні.
Та ніхто не почує тих слів…
Чи-ж потрібен кому інвалід?
…Одгремів…
Одгукав…
Одшумів…
Як весною розбурханий лід.
Одшумів…
Одгремів…
Одгукав…
Як розбурханий лід по весні.
Тільки иноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
що там добре служить
(Я люблю —
заколисаний степ),
А тому,
що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та чека вже розтанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо’ і жити не довго мені, —
Чи-ж потрібен кому інвалід?
Чи потрібен кому інвалід,
Що колися боровся без слів?
…Одгремів…
Одгукав…
Одшумів…
Як весною розбурханий лід…
