Нас тільки сотня з батальйону.
А батальйон розбитий вкрай,
В останнім смертному розгоні
Пливе в чужий, ворожий край.
І трупи котяться поволі,
Нестійно лавами вперед…
Сплетуть вінок для них тополі,
Складе їм пісню очерет…
Рушниць нема…
Багнет — на днищі
Від крові чорної ріки,
І тільки вітер мертво свище
Та над рікою вітряки
Пливуть…
Над ними синя стеля
В розбиті скроні загляда,
І б’ється, плеще об шинелі,
Немов долонями, вода.
Вже труп до трупа біла піна
Зв’язала, тихо сповила…
А вдома десь — сім’я, хатина
І клаптик поля край села.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із батальйону тільки сотня…
А решта всі в останню путь,
Такі об’єднані й самотні,
В чужий, ворожий край пливуть.
А перед ними, як раніше,
В передніх лавах, на чолі,
Труп воєнкома чорним пише
На закривавленому тлі.
І впали в синє метеори,
І блиснув місяць по ріці…
На схід далекий аж до моря
Пливуть розстріляні мерці…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нас тільки сотня…
Решту мертвих
У наступ воєнком повів…
Розбитих, кулями роздертих,
Німих і вірних юнаків.
А замість прапорів червоних —
Полотна крові в даль течуть.
…Нас тільки сотня з батальйону.
А решта…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
