Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…
Що там тропики,
пишні пампаси? —
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав-би за неї одразу
І Тибет,
і Урал,
і Кавказ…
А поліське похмуре болото? —
Пів-Полісся вода залила…
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо,
у бруді,
Та привілля яке по весні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш,
і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче,
Як весну по весні не любить?
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни…
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримана повідь гуде:
Зайвий рух —
і за обрій заскочиш;
Зайвий рух —
і навік пропадеш.
А коли зарегоче негода, —
О, тоді не кепкуй із води…
Як для неї, чортяки, не вгодиш —
Ох, зазнаєш-же, брате, біди.
І втікаєш тоді яко мога,
Щоб скоріше на беріг з човном,
Бо ні віра в могутнього бога,
Ні чорти не поможуть все’дно.
Попокрутить тебе,
поповертить.
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерти,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи…
ніколи…
не встанеш
У болоті із глейкого дна.
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри, —
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
— Ну, а може таки приблукає
На човні чоловік, або син.
А пізніше:
плачі, голосіння…
А пізніше: жалоба в селі.
Не один… не одна на колінях
Лає бога святого без слів.
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зрослись, побратались з водою,
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні…
Наше серце —
це серце рибалки,
А життя наше —
книга борні…
