Є. Плужникові
Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.
Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки,
Не шелеснуть листям над самотнім ґанком
В тишині вечірній ясени стрункі…
Не озветься поле у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль…
А з печаллю разом і думки про осінь…
(Це ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.
І прийду розбитий… І прийду порожній.
А куди — не знаю… Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.
І не прийде батько… І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі,—
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.
І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі
І до вітру сходить на моє шмаття…
Ах, ця осінь, о-сінь… Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні…
А пожовкле листя мчить кудись у просинь
І безсило пада на стежки сумні…
Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь…
А у серці сохнуть снігові лілеї,
Молоді лілеї молодих хотінь.
Все таке байдуже… Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…
Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль…
І прядеться тихо в мене під віконням
Ціле павутиння й золота печаль…
