Рука стиска розпечену рушницю
І вздовж межі за стрілом сипле стріл:
Немало з нас ніколи не проспиться,
Немало з нас не встане із могил…
Пройшли одні… Встелили шлях снопами, —
Снопами тіл, одірваних голів, —
Тепер черга вмирать в житах за нами
Під зойк і плач розбуджених степів.
Холоне серце… Серце спорожніло…
А в голові одне: уб’ють, чи ні?
Лежиш мов камінь між колоссям спілим,
Неначе в полоні.
І слухаєш, як скаржиться колосся,
Що ворог з кулемета в жито: та-та-та,
Що не тому, хто сіяв, довелося
В снопи в’язать розстріляні жита.
