В степу коса збиває роси,
А там — дівчата із серпами,
Забувши втому коло кросен,
У смерть іграють з колосками.
Серпи — чик-чик… і колос долі…
— Чи думав він, що буде мертвий?
І в ряд поклалися по полю
Німі снопи, безкровні жертви.
І жаль такий, що між колоссям
Волошкам смерть невинуватим…
За що-ж вони?
Ах, там, де косять,
Нема часу їх обминати…
Добро дівчатам із серпами:
Їх жертви плакати не вміють…
Снопи кладуться за снопами.
Лише серпи блищать як змії.
А я?
Я теж косити мушу
В ім’я майбутнього врожаю,
І жах один, що жертви душу —
Подумать тільки, — душу мають…
І стане гірко-гірко в серці:
— А може й тут волошки сині?
Та чи-ж побачиш в буйнім герці,
Де винуваті, де невинні?
А так — усе до болю просто…
Рука пером сім раз чирикне,
І вийде слово просте: „Розстріл“.
(Папір німий… мовчить… не крикне).
А потім прийде сіра північ,
І в камері задзвонить тиша…
А там… „Ноган“ розбудить півнів…
Земля в крові…
І „він“ — не дише.
