Дівчинка книжку читала
І соняшника прохала.
Може, так жартувала:
Посвіти мені, посвіти.
А соняшник мовив: – Ну, що ти?!
Не мав би я вже роботи.
Щоб свої золотисті соти
На дрібниці перевести!..
І здалося йому, що Сонце
На нього дивиться з неба,
Йому посилає з неба
Від захоплення свій уклін.
І здалося йому, що Сонце –
Блідніше й менше за нього,
Що ніжне тепло не від Сонця,
А від нього струмує в світ.
І здалося йому, що хата,
Побіля якої він виріс,
Од його неземної вроди
Просяває, немов самоцвіт.
І здалося йому, що Сонце
Сходить на землю поволі,
Щоб зблизька його обдивитись,
Намилуватися ним.
І справді, Сонце на землю
Спустилось, і вже по стежці
Прямувало до нього й світило
Назустріч вінком золотим.
Соняшник дивився на Сонце,
Дуже довго дивився на Сонце,
І здалося йому, що Сонце –
Квітка така ж, як він.
Втім, вийшла дівчинка з хати
І стала Сонце прохати:
– Зайди до нашої хати,
Перепочинь з путі!
Сонце – зайшло. І раптом
Все навкруги померкло,
Тільки вікно хатини
Сяяло в темноті.
Соняшник здивувався!
Засоромлено пооглядався
І до вікна підкрався.
І що ж він побачив? Дива!
Дівчинка книжку читає,
А Сонце перегортає
Сторінки й світло вливає
В літери та в слова.
