Ніч. У лісі кожен звір
Спати йде на власний двір.
Спить маленьке Козеня,
Що награлося за дня.
Олень спить, і спить Борсук.
Але раптом… що за звук?
А! Це Ведмедило спить,
Ніби трактор гаркотить.
Будиться, встає звірня —
Той — з-під моху, той — з-під пня.
Той, прокинувшись, зітха,
Той спросоння позіха.
Той, кому вже храп допік,
Шле Ведмедю кольку в бік!
Заєць бідний аж поблід,
Бо Ведмідь йому сусід.
Він хропе, а Зайців дім
Ніби валиться при тім.
Аж трясе Зайчиська лють,
Бо не може він заснуть.
Кида й він крутим слівцем,
Та під ковдрою, тихцем,
Щоб не чув якийсь там біс
Та Ведмедю не доніс.
Горопашний боягуз
Одне вухо в’яже в гудз,
В друге — ясік запиха.
Щоб душа була глуха.
Натяга на себе він
Сім подушок, п’ять перин,
Зверху ще й матрац кладе,
Сам улігшись на тверде.
Та від храпу ліс шумить —
Спати не дає Ведмідь!
Скочив Заєць на ослін,
«Що робить?»— міркує він.
Рада є на це одна —
Розбудити хропуна.
Та самому страшно йти —
Хто б це міг допомогти?..
Тільки Рись! Вона міцна
І відважна звірина.
Заєць — в Рисі. Так і так.
Все розказує бідак.
Просить на усі лади —
Йди й Ведмедя розбуди!
— Не піду я,— каже Рись,—
Потім ще і з ним борись
Та кусайся цілу ніч,
Адже він за таку річ
Лютий буде, як дракон,—
Та й мене вже хилить сон…
Ось до Вовка ти б зайшов,—
Той поможе. Будь здоров!..
Заєць у Вовчиська вже,
Просить, вухами стриже.
— Так і так. Хропе той сплюх.
Вже від нього я оглух.
Так хропе, немов паси
З мене він дере,— спаси!
— Чи ти хочеш,— каже Вовк, —
Щоб Ведмідь мене затовк?
Гнів бере таких персон,
Як від них прогнати сон.
Краще тихо будь, як миш,
Потерпи, а вдень поспиш.
Заєць думає: «Овва!
В Лиса мудра голова.
Ось до нього я піду,
Лис порадить на біду».
Він — у Лиса: — Так і так,
Ти найбільший наш хитрак,
Вирятуй мене з біди —
Ведмедила розбуди!
— Чи ти хочеш,— каже Лис,—
Щоб Ведмідь мене розтис?
Чи ти дурень, чи мудрець,
Схопить в лапи — і кінець!
Заєць каже: — Ти піди
Лагідно його збуди.
Не штовхай і не кричи,
В лаписько полоскочи
Або пісню заспівай.
Щось придумай, ти ж — мудрай.
— Видно,— сумно каже Лис,—
Що й у тебе ум заблис.
Чом же не співаєш сам,
Тільки ходиш там і сям?
Чом не полоскочеш лап,—
На безсоння ти ж заслаб!
Думай, як не можеш спать,
Полічи до двадцять п’ять,
То й заснеться, друже мій,
Йди додому й не дурій!
Вже додому йде Зайча,
Втім, Мурашку зустріча.
Що це, Зайчику, тобі?
Бачу я, що ти в журбі.
Ах, мені немилий світ,
Розхропівся мій сусід.
Спати зовсім не дає,—
Каже Заєць все, як є.
А Мурашка: — Розбудить
Я Ведмедя можу вмить!
Заєць дума: «Ой ля-ля!
Хвальковите це маля».
Та бере його мерщій,
Садовить на хвостик свій.
І несе до тих воріт,
Де живе Ведмедів рід.
Храп гуде, немов гроза,
В двір Мурашечка вліза…
Заєць дума: «Що буде?..»
За парканом став і жде.
А Мурашечка — в замок —
Та до хати… Звір замовк.
Тиша! Потім лютий рев —
Аж летять листки з дерев!
Знову тиша. Зайчик рад.
Йде Мурашечка назад.
Крізь штахетиння рідке
Бачить Заєць ще й таке:
На одній нозі Ведмідь
То плигає, то стоїть.
Щось із вуха витряса,
З гніву сам себе куса.
Заєць думає: «Ого!
Ти шукай всю ніч того,
Хто у вусі був твоїм,
А ми спатоньки ходім!»
