Переклад з німецької – Фрідріх фон Шіллер
“Хто зважиться, лицар чи джура який,
Пірнути в глибінь аж на дно?
Я келих укинув туди золотий,
Вже чорна безодня ковтнула його.
А хто мені келих з моря добуде,
Нехай його держить, його вже він буде!”
Так мовив король на кручі стрімкій,
Що в море звиса, мов стіна,
І кинув у вир свій бокал золотий,
Що швидко спустився до дна.
“А де ж той сміливець? Я знову питаю:
Хто може пірнути в безодню безкраю?”
А лицарі й джури — німі, мовчазні —
Навкруг короля стоять
І дивляться боязко в хвилі страшні,
Бокала не йдуть добувать.
Тоді ще утретє король той питає:
“Хіба вже сміливця між вами немає?”
Та кожний стояв там німий і блідий,
Аж нарешті — вийшов із лав
Вродливий джура — юнак молодий —
І меча, і плаща одіклав;
А лицарі й дами, що колом стояли,
Сміливість і вроду його подивляли.
А як ступив він на скелі скрут
І в вир подивився згори,
Безодня відкрила свій чорний бруд,
А хвилі, мов леви, ревли,
І там у безодні, у вирі страшному,
Гриміло, мов рокіт далекого грому.
Там гримить, і шумить, і шипить, і кипить,
Мов хтось воду у полум’я ллє,
Шумовиння імлою під небо летить,
І хвиля на хвилю встає.
Ніяк не вгамуються збурені води,
Здається, що море друге море родить.
Нарешті скажена стихія стиха,
І чорна — у білім диму —
Роззявилась прірва, мов паща лиха,
У глибінь, у пекельну тьму.
А хвилі бурхливі вдержатись не годні.
Падуть і зникають у вирі безодні.
Тут хутко, ще доки прибій не вернувсь,
До неба юнак той зітхнув,
І — раптом крик жаху
навкруг розітнувсь —
Юнака вже крутіж проковтнув,
Над відважним плавцем оті роззяви пащі
Миттю зімкнулися — джура пропащий!
І тихо стає над безоднею вод,
Ще тільки бушує десь низ,
З лякливим тремтінням шепоче народ:
“Юначе! щасливо вернись!”
Глухіше й глухіше вже хвилі зітхають,
А люди ще з більшим жахом чекають.
“Та хоч би ти вкинув корону свою
І сказав: хто її принесе,
Тому своє царство навік оддаю,—
То я б не поквапивсь на це.
Що дика могила собою покрила,
Про те не розкаже нам жодна людина.
Бо скільки втонуло в безодні хвиль
Кораблів тих, повних добра.
А тільки стирчить хіба щогла чи кіль
З могили, що все пожира”.
І знов голоснішають рокоти бурі,
Все ближаться й ближаться хвилі понурі.
І гримить, і шумить, і шипить, і кипить,
Наче в полум’я воду хто ллє.
Шумовиння імлою під небо летить,
І хвиля на хвилю встає.
А там у безодні, у вирі страшному
Гуділо, мов рокіт далекого грому.
Аж раптом заблисло плече юнака,
Мов лебідь із виру, із хвиль,
З’явилась постать, а гола рука
Гребе і гребе з усіх сил…
Це він! однією рукою тримає
Блискучого кубка, що сонцем сяє.
Він глибоко й довго зітхнув із грудей
І сонцеві шле свій привіт.
І радісний оклик пішов між людей:
“Він тут! Він живий ще, він вирнув на світ!
З безодні морської він вийшов на сушу
І так врятував свою сміливу душу…”
Прийшов, і довкола весь натовп стає;
Він вклонився до ніг короля,
Навколішках кубок йому подає,
А король до дочки щось киває здаля,
Вона ж налива йому келих до краю.
А юнак королеві таке повідає:
“Жий довго, королю! Хай тішаться тут,
Хто дихає в сяєві дня!
Але долі на спробу нехай не беруть,
Бо внизу — так безодня страшна.
Нещасна людина, що притьмом захоче
Побачить, що сховане жахами ночі.
Мене, наче блискавку, вниз потягло,
А там з прибережних скель
Назустріч летіло рвучке джерело,—
І схопили мене в карусель
Дві дикі, холодні, нестримані хвилі,
Що з ними боротися був я не в силі.
До неба зітхнув я з ворожих хвиль
В щонайгіршій, найбільшій біді,
І вказав мені Бог на кораловий шпиль,
Я вчепився і так врятувався в воді,
Там і чаша на вітці коралів лежала,
А то б вона, певне, в бездоння упала.
Бо ще й підо мною безодня лягла,
Неначе провалля між rip —
Хоч тут, як у вусі,— тиша була,
Але з жахом побачив мій зір,
Як вужі, саламандри й потвори голодні
Крутилися там у пекельній безодні.
Кишів там аж чорний огидний клубок
Усяких підводних тварюк,
Колючих потвор, черепах, семиног
І довгих мерзенних гадюк,—
Страшними зубами на мене зівнула
Підводна гієна — жахлива акула.
Так повис я — свідомий, що згину вже там.
Ні від кого рятунку не ждав,
Між почвар тих — один
із людським почуттям
У страшній самоті я стояв,—
Далі од мене розмови веселі
Були в тій жахливій підводній пустелі.
Тремчу, а до мене потвора пливе,
Мов огидний столапий павук,
І хоче схопити в лабети мене…
І з жаху ворала я випустив з рук.
Скажений схопив мене вир у ту пору,
Та це було щастя, він ніс мене вгору”.
Здивовано слухав король і тоді
Промовив: “Цей келих є твій,
Та ще й цього персня оддам я тобі,
Що в ньому блищить камінець дорогий,
Як зможеш і вдруге пірнути сьогодні
Й сказати, що там, у найглибшій безодні”.
На це м’якосерда дочка королю
З благанням промовила так:
“Кинь, батьку, жорстоку забаву свою.
Що ніхто не зміг, те зробив цей юнак;
А не можеш покинути забагу свого,
То хай лицар докаже щось краще од нього”.
А король схопив свого кубка на те ж
І закинув його у глибінь:
“Якщо мені келиха знов принесеш,
То лицарем бути найпершим тобі
Та ще й чоловіком достойної кралі,
Що зараз так ніжно за тебе благає”.
Тут схопила відвага його неземна,
Його очі вогнем зайнялись,
Він побачив, що вмить спаленіла вона,
Нарешті поблідла і падає ниць;
Він мусить коштовну здобуть нагороду,
На смерть і життя він кидається в воду.
А хвилі розбурхані знов піднялись,
І громом до скелі гудуть;
Закохані погляди дивляться вниз,
А води проходять і йдуть,
І знов замовкають, і знову голосять,—
Та наверх юнака не виносять.
