Очі заплющу – і бачу:
Летить чорнокрилий птах,
Що хоче кров гарячу
Точити по степах.
Уха затичу – і чую:
– Волі доволі! Я йду! –
І чулим серцем віщую
Ще більшу біду.
Невже ж і я привикну
Дивитись і мовчать?
Нехай осліпну, а скрикну:
Навіщо той чад?
Невже ж тремтіти буде
Сплюгавлена душа?
Не витримать серцю облуди, –
Це ж гірш од ножа!
Хочу не знати – і знаю:
Загублене весло!
Несе в далечінь безкраю
Схвильоване русло.
Брехать не в моїй натурі…
Яку – чи оцю, чи ту? –
Я мушу знайти в цій бурі
Світлу мету!
Я мушу збагнути добре,
Я мушу пізнати все!
Де світлосяйний обрій?
Куди ж отой вир несе?
