Драматична поема
There are more things in neaven and earth,
Horatio, then are dreamt of in your philosophy.Shakspeare.
Персонажі:
- Манфред
- Фея Альп
- Мисливець
- Аріман
- Абат Св. Маврикія
- Немезида
- Мануель
- Парки
- Герман
- Духи
Дія відбувається у Бернських Альпах – почасти в замку Манфреда, почасти в горах.
Дія перша
Сцена перша
Готична галерея. – Опівночі.
Манфред
(один)
Нічник пора долити, хоч погасне
Він все ж таки скоріш, ніж я засну;
Ніч не приносить спокою мені
І не дає позбутись невідв’язних
І невеселих дум. Душа моя
Не знає сну, і очі я склепляю,
Щоб у її вдивлятись глибину.
Як дивно те, що я іще не втратив
Людської, всім прийнятної, подоби,
Що я живу! Та сум – наставник мудрих;
Сум – то знання, і той, хто знає більше,
Повинен був в стражданнях осягнути,
Що древо знань – не дерево життя.
Наук і філософії глибини,
Всі чудеса, усю земну премудрість –
Все осягнув, усе пізнав мій розум:
Який в тім сенс? Я зустрічав добро
І сам добро творити намагався;
Я підступи ворожі розкривав,
І вороги знеславлені скорялись:
Який в тім сенс? – І пристрасті, і влада,
Добро і зло – все, що хвилює світ –
Навіки все чужим для мене стало
Тієї миті. Я забув про страх,
Засуджений не знати до могили
Ні трепету бажання, ні надій,
Ні радості, ні щастя, ні кохання.
Та час настав. –
О, таємничі сили!
Володарі над всесвітом безкрайнім,
Кого шукав я вдень і уночі!
Ви, сховані в повітрі, – ви, незримі,
Що живете в ефірі, – ви, кому
Підвладні гір вершини недосяжні,
І надра, і безодні океанів,
В ім’я тих чарів, що мені дали
Над вами владу, я зову: з’явіться!
Мовчання.
Ви мовчите. – То іменем того,
Хто володіє вами, – написанням,
Що вас приводить у безмовний трепет, –
І волею безсмертного! – З’явіться!
Мовчання.
Ви мовчите, пітьми і світла духи,
Та чарів не уникнете моїх.
Тож силою, що дійсно нездоланна,
І владою, що виникла в хаосі
Зруйнованого світу, – на планеті,
Що згинула й приречена навіки
Блукати серед простору, – прокляттям,
Яке гнітить мене, велінням думки,
Яка живе в мені й навколо мене,
Зову і заклинаю вас: з’явіться!
У темному кінці галереї з’являється нерухома зірка і чується голос, що співає.
Перший дух
Смертний! Що бажаєш ти?
Я спустився з висоти,
Чарам давнішнім покірний.
Я покинув світ безмірний,
Залишив без осторог
Мій повітряний чертог,
Де, утворені із пари,
Золоті вечірні хмари
Пропливають вдалині.
Що накажеш ти мені?
Другий дух
Монблан – цар гір, і до небес
Він пік підносить свій
На троні скель, в порфірі хмар,
В короні сніговій.
Сповитий лісом стан його,
І грізний гул лавин
В своїх руках тримає він
Над мороком долин.
Віки віків льодовики
Вздовж скель його повзуть,
Та, щоб зірватися униз,
Мого наказу ждуть.
Єдиним словом потрясу
Я царство кам’яне.
Я – повелитель гір. Хто ти,
Щоб кликати мене?
Третій дух
Де в глибинах зелених
Не злічить таємниць,
Де ховаються перли
У тілах перлівниць,
В мій чертог із коралів
У безодні морів
Гулом бурі до мене
Голос твій долетів.
На мотив плюскотливий
Ти його положи.
Що бажаєш ти, смертний? –
Духу моря скажи.
Четвертий дух
В земних порожнинах,
У тріщинах скель,
Де дихає жаром
Вогонь підземель,
Де кратер вулкану
Мовчить до пори,
Де лава клекоче
У надрах гори,
Твій голос для мене
В пітьмі пролунав.
На поклик покірно
Я з мороку встав!
П’ятий дух
Я, грізний повелитель бур,
Могутній дух вітрів,
На голос твій за сотні миль
Негайно прилетів.
Мов ураган, крізь океан
Примчав, бо ти гукнув.
Та цілий флот в безодні вод
Тим часом потонув.
Шостий дух
Дух ночі я, володар темноти –
Чому мене мордуєш світлом ти?
Сьомий дух
Мені корилась ця зоря,
Коли із неї ще земля
Не створена була.
То був прекрасний, дивний світ,
Чия краса мільйони літ
У Всесвіті цвіла.
Той світ затьмарював усіх
Сусідів зоряних своїх.
Але й краса колись згоря,
І згасла дивна та зоря.
З тих пір, незрима для очей,
Зловісним привидом ночей
Вона, часу згубивши лік,
Блукать приречена навік.
І ти, народжений на тій
Колишній зірці золотій,
Черв’як, якому я корюсь,
Хоч зі зневагою борюсь,
Мене ти владою заклять,
Щоб вирок Долі розпитать,
Зухвало викликати зміг
До натовпу рабів своїх.
Та перше, ніж відповісти,
Скажи, що хочеш знати ти?
Сім духів
(разом)
Володарі вітрів, морів і надр земних,
Володарі пітьми, повітря, гір і долі
Усі з’явились тут, всі ждуть твоєї волі.
Що повелиш їм ти? Чекаєш що від них?
Манфред
Лиш забуття.
Перший дух
Чого? Кого? Навіщо?
Манфред
Ви знаєте. Того, що мучить серце.
Читайте в ньому – я не здатен сам.
Дух
Ми даємо лиш те, що нам підвладне:
Проси підданих, королівства, влади
Хоч би над цілим світом, — побажай
Зробитися володарем стихій,
Які лиш нам покірні, — все готові
Тобі надати.
Манфред
Тільки забуття.
Багато обіцяєш ти. Невже
Безсилі дати забуття?
Дух
Безсилі.
Можливо, смерть…
Манфред
То забуття у смерті?
Дух
Не знаю, бо воно нам невідоме:
Ми вічні – і в сучасності для нас
Зливаються минуле і майбутнє.
Ось відповідь.
Манфред
Ви здумали глумитись?
Та владою непереборних чарів
Я цар для вас. – Раби, не забувайтесь!
Безсмертний дух, що я дістав у спадок
Від Прометея, той вогонь яскравий,
Що у мені з народження палає,
Могутній, всеосяжний, як і ваш,
Хоч я земна істота, а не дух.
Відповідайте, бо інакше – горе!
Дух
Таж відповідь ти можеш відшукати
В своїх словах.
Манфред
В яких?
Дух
Ти говорив,
Що рівний нам, а смерть для нас – ніщо.
Манфред
То я даремно кликав вас! Не здатні
Мені допомогти ви.
Дух
Попроси:
Ми все дамо, що тільки в нашій владі.
Проси корони, міці, довголіття…
Манфред
Прокляття вам! Навіщо довголіття?
Дні і без нього довгі! – Геть!
Дух
Чекай,
Подумай добре, перш ніж нас відпустиш.
Можливо, є хоч щось, що не байдуже
Твоїм очам?
Манфред
О, ні! Та я б хотів
Вас врешті-решт побачити. Я чую
Такі печальні і солодкі звуки,
Я бачу дивну непорушну зірку,
А далі – морок. Покажіть мені
Себе в звичайних образах своїх.
Дух
Ми образів не маємо – ми душі
Своїх стихій. Що хочеш, обери
Із форм земних – ми приймемо її.
Манфред
На всій землі немає, що б мені
Ненависне було або відрадне.
Хай головний між вами прийме образ,
Який йому доречніший.
Сьомий дух
(з’являючись в образі прекрасної жінки)
Дивись!
Манфред
О боже! Та якщо ти не мара
І не безумна мрія, я би міг
Зазнати знову щастя. О, прийди,
Прийди, і знову…
Привид зникає.
Ти мене розчавив!
Знепритомнівши, падає.
Голос
(промовляє закляття)
В час, коли усе мовчить,
В небі місяць височить,
Під кущами світляки
Тихо світять, мов зірки;
В час, коли сова ридає
І по небу пролітає
Метеор кудись навскіс
За далекий темний ліс –
Як належить владарю,
Душу я твою скорю.
Хай глибокі будуть сни –
Не торкнуть душі вони.
Є зловісніші видіння,
Від яких нема спасіння:
Наче птах без дужих крил,
Як заручник темних сил,
Ти ніде їх не забудеш;
Сам віднині ти не будеш –
Ти навік уклякнеш в них,
В чаруваннях неземних.
Розгорнув проклять сувій
Вже для тебе вирок свій:
Хай вітри невідворотні
Тільки стогони скорботні
Повсякчас тобі несуть;
Хай вночі тебе гризуть
Муки совісті й безсоння,
Та коли на підвіконня
Промінь сонця упаде,
Щоб вітатися з тобою,
З нетерпінням і нудьгою
Хай душа вже ночі жде.
Хай брехні і зла отрута,
В серці впертому закута,
Проливається на всіх
Лицемірними сльозами
І байдужими словами
До нещасть і бід людських.
Хай думки заступлять чорні
І страждання непритворні
Сонце й небо голубе!
Проклинаю я тебе!
Виливаю над тобою
З чаклуванням й ворожбою
Чарівний фіал твоїх
Мук і прикрощів земних:
Хай шукає дух безсилий
Забуття або ж могили,
Та того, що прагнеш ти,
Не зуміє він знайти.
Згасить хай потребу дії
Мла безвілля й безнадії.
Без кінця живи у ній
І, страждаючи, марній!
Сцена друга
Гора Юнгфрау. – Ранок. – Манфред один на скелі.
Манфред
Пропали духи, викликані мною,
Нітрохи не полегшивши страждання.
Наука чарів не допомогла.
Я вже не вірю в сили потойбічні,
Вони не мають влади над минулим.
А що мені майбутнє, доки вкрите
Минуле таємницею? – Чому
Ти, матінко-земля, і ти, світанку,
Такі прекрасні? – Я, на жаль, не можу
Любити вас. – І ти, небесне око,
Що дивишся на світ наш із любов’ю,
Чом лиш мені відради не даєш?
Ви, скелі, де стою я над проваллям
І там, на дні безодні, розрізняю
Верхи столітніх сосен, що здаються
З такої висоти чагарником,
Скажіть мені, чому я зволікаю,
Коли один лиш рух, один лиш крок
Навіки заспокоїли би серце
У хвилях норовливої ріки?
Вони зовуть мене, та я не чую,
Вони лякають – я не відступаю;
Мішається мій розум, та стою:
Є влада, що життя нам зберігає,
Що жити нас примушує, якщо
Це означає – вічно плазувати,
Високі поривання поховавши
І виправдатись втративши можливість
У власних, не прискіпливих, очах!
Пролітає орел.
Володаре птахів, могутній орле,
Ти вище всіх над хмарами ширяєш,
Якби твоєю здобиччю я став!
Ти крапкою чорнієш у блакиті,
Ледь розрізняю я тебе, а ти
В усі кінці – і вниз, і вшир, і вгору –
Пронизуєш повітря власним зором.
Який прекрасний цей мінливий світ,
Який величний в явищах природних!
Лиш ми, що царювати забажали
У ньому, суміш праху з божеством,
Однаково чужі землі і небу,
Подвійною природою своєю
Затьмарити змогли його чоло.
Бажаємо до неба піднестися,
Самі ж навік пов’язані із прахом,
І борсаємось довго, доки ми
Не зробимося тим, чого назвати
Не сміємо, що викликає жах.
Вдалині чути сопілку пастуха.
Невже сопілка? Ці солодкі звуки
Лунають із далекої долини,
Зливаючись з дзвіночками отар.
Я слухаю їх жадібно. Якби-то
Я був незримим духом цих мелодій,
Гармонією вільною, живою,
Яка на світ народжується з ними,
Живе і разом з ними помира!
Знизу підіймається мисливець.
Мисливець
Десь тут пробігла сарна! Та куди?
Мов тінь, вона майнула і пропала!
Боюся, що труди мої даремні
І я її сьогодні не знайду.
Та хто це там? Не схожий на мисливця,
Але зумів так високо піднятись,
Куди не часто сходять кращі з нас.
Багатий плащ на ньому, мужній вигляд,
Що личить сину вільного народу.
Піду до нього.
Манфред
(не помічаючи мисливця)
Від скорботних дум
До строку я посивів, наче сосни,
Що викривлені бурями гірськими
І зламані снігами хуртовин.
Таким і буду, згадуючи з сумом
Про інші дні. У мене на чолі
Глибокі зморшки, що мені лишили
Миттєвості, а зовсім не роки,
Миттєвості жахливі, наче вічність!
О, брили криги й снігові лавини!
Зірвіться і зметіть моє життя!
Я чую гуркіт ваш, але навіщо
Ви губите лиш те, що хоче жити:
Людські оселі і квітучий ліс?
Мисливець
З долини підіймаються тумани.
Скажу йому, що нам пора спускатись,
А то він тут залишиться навік.
Манфред
Клубочиться імла і пахне сірка
Навкруг льодовиків; до ніг моїх,
Немов із пекла, виповзають хмари.
Вони як піна з тих жадібних хвиль,
Що береги життя невпинно риють,
Обточуючи грішників, мов гальку.
Я задихаюсь.
Мисливець
Треба підійти
До нього тихо, щоб не налякати.
Він ледь стоїть.
Манфред
Із гуркотом донизу
Обвалювались гори, розривали
Тканину хмар і струшували Альпи,
Вкриваючи уламками своїми
Зелений діл беззахисних долин.
Каміння це загачувало ріки
І води їх, затримані надовго,
Раптово проривали перешкоду,
Змиваючи і села, і міста.
Так Розенберг загинув. Дуже шкода,
Що я тоді в долині не стояв!
Мисливець
Гей, друже! Обережніше, будь ласка!
Ще крок – і упадеш! Ти б відійшов
Від урвища подалі.
Манфред
(не чуючи мисливця)
Як спокійно
Заснув би я! Тоді б я не зробився
Безпомічною іграшкою вітру,
Не був би я розвіяним по скелях,
Як зараз. О, високі небеса!
Пробачте й не дивіться із докором!
Ви створені для інших – не для мене.
Прийми мене, о Земле!
Робить рух, щоб кинутися зі скелі, та мисливець хапає і стримує його.
Мисливець
Зупинись!
Не оскверняй долин своєю кров’ю.
За мною йди. Я не пущу тебе!
Манфред
Як тяжко! Не тримай мене так міцно.
Я вже знеміг. Кружляють в мозку гори,
В очах туман. Ти хто? Навіщо тут?
Мисливець
Скажу, скажу… Тепер ходім. Все тоне
В тумані. Ти на мене обіпрись.
Ставай сюди – сюди – і ухопися
За кущ – дай руку і візьми міцніше
Мене за пояс – добре – добре – так.
Ступай сміливо, скоро буде стежка,
А там уже й до дому недалеко.
Стрибай на камінь! А тепер сюди!
Ну от, чудово! Ти – як справжній горець.
Повільно спускаються по скелях.
