Дія друга
Сцена перша
Хатина у Бернських Альпах. Манфред і мисливець.
Мисливець
Ні, зачекай – тобі ще небезпечно
Рушати у дорогу: ти знеміг,
Слабкий ти ще і тілом, і душею.
Ось відпочинеш – підемо тоді.
Де ти живеш?
Манфред
Та шлях мені відомий.
Не потребую я поводиря.
Мисливець
За виглядом твоїм я здогадався,
Що ти із тих, чиї похмурі замки
Підносяться над хижами долин.
Котрий з них твій? Я знаю їхні входи.
Доводилося інколи погрітись
У залах їх старих поміж васалів
За келихом вина; але стежки,
Що з гір ведуть до їх воріт, я знаю
Іще з дитинства всі. Котрий з них твій?
Манфред
Тобі не все одно?
Мисливець
Не супся! Вибач
За запитання. Випиймо вина!
Не раз воно мене відігрівало
В тяжку хвилину між льодовиків –
Тепер нехай зігріє і тебе.
Манфред
Що бачу? Кров на келиху! О боже,
Невже вона ніколи не стече?
Мисливець
Ти мариш? Де тут кров?
Манфред
То наша кров!
Та, що текла в серцях батьків і в наших,
Коли були ми юні і кохали
Так гаряче, як гріх було кохать;
Та кров, що багрянить вечірнє небо,
Де бути не судилося мені.
Мисливець
Людина ти і дивна, і нещасна;
Якими б не були твої страждання,
Яким би гріх не був, рятунок є:
Покірливість, терпіння і молитва.
Манфред
Терпіння? Ні! Бо не для хижих птахів
Придумане терпіння, а для мулів!
Для тих воно, хто схожі із тобою.
Я – іншої породи.
Мисливець
Боже мій!
Не взяв би слави я Вільгельма Теля,
Щоб помінятись долями з тобою.
Немає, чуєш, в гніву порятунку.
З покірністю неси свій власний хрест.
Манфред
Я і несу. Бо я живу – ти ж бачиш.
Мисливець
Таке життя скоріш – болючі корчі.
Манфред
Кажу тобі, я довго вже існую,
Та що усе це значить поруч з тим,
Що долею жорстокою судилось?
Повинен я роки, сторіччя, вічність
Покірно і даремно ждати смерті!
Мисливець
Не вірю я: ти зовсім не старий.
Манфред
Не думай, що залежить лиш від часу
Життя людини. Ні, – від нас самих.
Життя для мене – то безмірна пустка,
Порожнє і безплідне узбережжя,
Де тільки хвилі б’ються об пісок,
Лишаючи на березі уламки
Розбитих кораблів, холодні трупи
Та водорості, бурі і гіркі!
Мисливець
На жаль, він божевільний! Я не можу
Залишити без нагляду його.
Манфред
Повір, я був би радий божевіллю.
Тоді б усе, що бачу, видавалось
Лиш маренням.
Мисливець
Що ж бачиш ти навкруг?
Манфред
Тебе, гірський мисливче, і себе,
Твій мирний побут і гостинну хижу,
Твій дух, побожний, вільний і стійкий,
Що гідністю і гордістю сповитий,
Твій труд, що ушляхетнює відвага,
Твоє здоров’я і твої надії
На старість безтурботну, на спочинок
І на могилу тиху під хрестом.
Така у тебе доля. А моя –
Та що скажу – в мені усе вже вбите!
Мисливець
І ти не помінявся би зі мною?
Манфред
Ні, друже, не бажаю зла тобі,
І долею ні з ким не поміняюсь.
Я стерпіти зумію навіть те,
Що інший би не витерпів ніколи
Не тільки наяву, але й у сні.
Мисливець
З такою благородною душею
І злодієм вважатися? Не вірю!
Манфред
О ні! Я тих губив необережно,
Кого кохав і хто мене любив.
Смертельними були мої обійми,
А ворогів без крові я скоряв.
Мисливець
Нехай тобі дарує спокій небо,
А з ним – солодкі сльози каяття!
Згадаю я тебе в своїх молитвах.
Манфред
Я молитов твоїх не потребую,
Та співчуттям не знехтую твоїм.
Я вже іду від тебе. Прощавай!
Ось золото – візьми його, будь ласка.
Не проводжай мене: я знаю шлях,
І будь-яка минула небезпека.
Кажу тобі ще раз, не проводжай!
Сцена друга
Нижня долина в Альпах. – Водоспад.
Манфред
Надходить полудень: веселка виграє
Яскравими своїми кольорами
І стовп води, виблискуючи сріблом,
Зривається донизу з чорних скель,
Мов хвіст коня-гіганта, на якому
У маренні святого мчала Смерть.
Один милуюсь я видінням дивним
Грайливих вод, і радість споглядання
Могла б зі мною разом розділити
Лиш фея Альп. – Я викличу її.
Зачерпує долонями воду і кидає її у повітря,
промовляючи стиха заклинання.
Під веселкою водоспаду з’являється фея Альп.
О, чарівнице з сяючим волоссям,
Із дивними, сліпучими очима,
Із ніжними щоками, що палають,
Мов у дитини сплячої, або
Немов червоний відблиск на снігах
Від сонця надвечірнього – рум’янець
Цнотливої землі в обіймах неба!
Чарівний дух, що перевершив блиск
Яскравої веселки над потоком,
Дочка Повітря! В тебе на чолі,
У погляді безгрішному твоєму,
Де сяє світ безсмертної душі,
Я прочитав з відрадою для себе,
Що Син Землі, якому надали
Права великі сили таємничі,
Пробачений тобою милосердно
За те, що він наважився позвати
Тебе до себе на короткий час,
Щоб лик побачить твій.
Фея
Тебе я знаю
І тих, що владу надали тобі.
Ти, Син Землі, в житті зробив багато
Добра і зла, не знаючи в них міри,
За що і був приречений страждати.
Скажи мені – чого бажаєш ти?
Манфред
Дивитись на красу твою – і тільки.
Лице землі затьмарило мій розум,
І я утік до світу таємниць
Шукати допомоги і притулку
У тих, кому підвладні всі стихії.
Але того, що я просив у них,
Вони мені не можуть дарувати.
Фея
Та що це, перед чим безсилі навіть
Володарі незримого?
Манфред
Ти знаєш,
Повторювати зайве.
Фея
Слів твоїх
Не розумію я. Відкрий причину
Своїх страждань.
Манфред
Це буде катуванням.
Та все одно, стомилася душа
Таїтися. Від юних літ ні в чому
Не сходився я серцем із людьми,
Очима їх на світ я не дивився,
Мети життя їх я не поділяв,
Не відчував їх спраги честолюбства.
Мої надії, радощі, печалі
Вони не розуміли. Із презирством
На всіх людей дивився я тоді.
І лиш одне з усіх створінь… Та потім.
Повторюю: з людьми я спілкувався
Доволі рідко. Мав я у житті
Інакшу радість, зовсім іншу пристрасть:
Пустелю. На стрімких вершинах гір,
Де і птахи не сміють гнізда вити,
Морозну свіжість радо я вдихав;
Відвагою своєю упивався
У боротьбі з прибоєм океану,
Із хвилями гірських, скажених рік;
Ночами слідкував я до світанку
Небесний рух; жадібно у грозу
Ловив очима блискавки яскраві;
Годинами я слухав співи вітру
І шум сухого листя восени.
Спливали дні. Я був завжди самотній.
Коли ж мені неждано зустрічався
Один із тих, кого я зневажаю,
Чий образ притаманний і мені,
Я відчував, що скинутий із неба
У прах. Тоді зухвало я проник
В могили, в намаганні осягнути
Загробний світ, і я в ті дні зробив
Багато цінних висновків, діставши
Їх з черепів та із сухих кісток.
Віддався я наукам таємничим,
Що в давнину лиш знали, і роки
Випробувань тяжких, трудів безсонних
Мені дали беззаперечну владу
Над духами, а ще мені відкрили
Лик Вічності. Я владним став, як маг,
Як чарівник, що викликав до себе
В Гадарі Антероса і Ероса,
Як я тебе; і ці мої знання
Породжували спрагу знань ще більших,
І в них я вдосконалювався, доки…
Фея
Продовжуй.
Манфред
Не даремно я тягну
Зі сповіддю своєю: зізнаватись
В своїх провинах боляче. Та далі.
Я не назвав ні матері, ні друга,
Ні милої – нікого, з ким життя
Єднає нас. Я мав їх, та душею
Я був для них чужий. І лиш одна,
Одна на світі білому…
Фея
Кріпися.
Манфред
Вона була зі мною дивно схожа
Своїм волоссям, кольором очей
І рисами обличчя. Навіть голос
Звучав, як мій. Хоча вона була
Прекрасною. Нас зближували з нею
Однакові бажання і думки,
Любов до таємничого, самотність,
Настійлива потреба осягнути
Безкрайній всесвіт розумом своїм.
Та їй було близьким і зовсім інше:
І співчуття, і усмішки, і сльози,
Яких не довелось мені пізнати,
Покірність долі, що мені чужа,
І ніжність, що до неї тільки мав я.
Недоліки її були й моїми,
Достоїнства належали лиш їй.
Я покохав і сам згубив її!
Фея
Як? Власноручно?
Манфред
Не рукою – серцем,
Яке навік розбило серце їй:
Воно в моє заглянуло й зів’яло;
Пролив я кров, хай не її, та все ж
Була пролита кров.
Фея
І задля неї,
Одної з тих, кого ти зневажаєш,
Над ким ти міг піднятися, зухвало
Наважившись зробитись рівним нам,
Ти знехтував безцінними дарами
Володарів незримого і знову
Принизився до рівня смертних! Геть!
Манфред
Дочка Повітря! Я ж кажу, що стерпів…
Та що слова? На мене лиш поглянь!
Давно вже я самотності не знаю,
Навколо мене завжди натовп фурій.
Кляну пітьму і скрегочу зубами
Вночі, а вдень я проклинаю день.
Як милості, просив я божевілля,
Та небо молитов моїх не чує;
Шукав я смерті в сутичці стихій –
Але й стихії грізні відступають
І геть біжать; немов на волосині
Мене тримає демон над проваллям –
І волос той не рветься; в царстві мрій,
В фантазії – я нею був багатий,
Неначе Крез, – сховатись намагався,
Та, як відпливом, зносило постійно
Із світу мрій у чорний вир думок.
Шукав я поміж натовпу людського
Хоч трохи забуття, але для мене
Приховані до нього всі шляхи:
Усі знання, усі могутні чари,
Що я здобув своїм тяжким трудом,
Безсилі тут; в скорботі безутішній
Я мушу жити – жити без кінця.
Фея
Допомогти я спробую.
Манфред
О, спробуй!
Хоча б на мить дозволь їй встати з гроба
Або мене в могилу поклади!
Я будь-яку покірно стерплю муку,
Аби вона останньою була.
Фея
Над мертвими не владна я, одначе,
Якщо ти присягнешся у покорі…
Манфред
Не присягнусь. Коритися? Кому?
Тим духам, що самі мені підвладні?
Своїм рабам служити? О, ніколи!
Фея
І відповіді іншої не буде?
Подумай, не спіши.
Манфред
Я все сказав.
Фея
Доволі! Можу йти я?
Манфред
Так, іди.
Фея зникає.
Ми – іграшки для часу і для страху.
Життя – коротка мить, та, живучи,
Його клянем, а вмерти боїмося.
Життя гнітить, як іго, як ярмо,
Немов тягар ненависний, і серце
Під ношею цією знемагає;
В минулому й майбутньому (сучасність
Нам не цікава) надто мало днів,
Коли б воно на смерть не сподівалось,
І все ж вона примушує тремтіти,
Мов крижаний потік. Іще один
Лишився засіб – викликати мертвих,
Спитати в них: що так лякає нас?
Відповісти вони мені повинні:
Ендорі відповів же дух пророка,
Відповіла ж спартанському царю,
На що йому чекати, Клеоніка.
В невіданні він ту, яку любив,
Убив і вмерти мусив непрощенним,
Хоча волав до Зевса і молив
Гнівливу тінь про милість; дуже темна
Та відповідь була, проте збулася.
Коли б не жив я, та, кого кохав я,
Була б жива; коли б я не кохав,
Вона була б щасливою і щастя
Ділила з іншим. Де вона тепер?
І що вона? Страждальниця за гріх мій –
Те, що жахає серце – чи ніщо?
Надходить ніч – і ніч усе відкриє,
Хоч те, на що наважився, лякає.
Без трепета я досі викликав
І демонів, і духів, то чому ж
Тремчу тепер, зі страхом відчуваю,
Як в серце заповзає дивний холод?
Та я ні перед чим не зупинюся
І жах свій подолаю. – Ніч іде.
Сцена третя
Вершина гори Юнгфрау.
Перша парка
Піднявся місяць, мов багряна куля.
На висоті, де жоден смертний досі
Відбиток ніг в снігу не залишав,
Вночі ми злетимося. Мов у морі,
У царстві снігу і льодовиків
Ми ковзаємо, сліду не лишивши,
По зламах криги, по могутніх брилах,
Які навкруг здіймаються безладно,
Мов хвилі виру, що колись замерз.
Щороку на вершині цій казковій,
Де хмари мимохідь відпочивають,
Збираємо ми ігрища нічні.
Опівночі сьогодні – наше свято.
Щоб рушить до чертогів Арімана,
Я на сестер своїх чекаю тут.
Чому вони, як завжди, зволікають?
Голос
(співає здалеку)
Розвінчаний злодій,
Повалений в прах,
Спокутував злочин
В тюрмі, в ланцюгах.
Ланцюг я розбила,
Відкрила тюрму –
Свободу і владу
Вернула йому.
Кривавий порядок він тут наведе,
Народ свій загубить – і знову впаде!
Другий голос
Спішив корабель крізь негоду й пітьму,
Та доля нещасна дісталась йому:
Від нього ні мачт, ні вітрил, ні руля,
Ні тріски бодай не залишила я.
Один лиш моряк, – я щадила його, –
Таки врятувався. Він вартий того:
Розбійник і зрадник продовжує жить,
Щоб темним життям мені вірно служить.
Перша парка
(відповідаючи)
В сльозах і тривозі
Побачило місто,
Що спало спокійно,
Безрадісний ранок.
Чума розпростерла
Над ним свої крила,
І тисячі тисяч
Від неї загинуть.
Живі своїх мертвих, –
Любимих і милих, –
Покинуть, щоб тим
Врятуватись від смерті.
Скорбота і жах,
Безпорадність і відчай
Охоплять людей.
Блаженні, хто вмерли,
Хто безлад і розпач
Не бачили цей!
Входять друга і третя парки.
Всі три
В руках у нас – серця людей,
Наш слід – скорботні їх могили.
Щоб мати змогу віднімать,
Їм даємо життя і сили.
Перша парка
Привіт! Де Немезида?
Друга парка
На роботі,
Та на якій – не знаю: я сама
Ні на хвилину рук не покладала.
Третя парка
Та ось вона.
Входить Немезида.
Перша парка
Спізнились ми усі.
Де ти була?
Третя парка
Одружувала дурнів,
Відновлювала трони, що упали,
А ті, що похитнулись, укріпляла;
В людей вселяла злість, щоб потім їх
Замучити розкаянням; робила
Безумців з мудрих, мудрих із дурних,
Кумирів для людей, щоб всі корились
Їх владі, щоб ніхто не смів із смертних
Повстати на володарів своїх
І про свободу вголос говорити –
Цей плід, що заборонений для них.
Але пора! Ми й так уже спізнились.
Сцена четверта
Чертог Арімана. Аріман на вогняній кулі, що служить йому троном, в оточенні духів.
Гімн духів
Хвала йому, – хвала царю ефіру,
Царю землі й усіх земних стихій,
Який єдиним помахом руки
На цілий світ сум’яття насилає!
Ледь він дихне – бушують океани,
Гуркоче грім, як заговорить він,
Погляне – і тьмяніє в небі сонце,
Підніметься – здригається земля.
Покірно перед ним біжать комети,
Вулкани салютують вслід йому.
Він в гніві може зорі спопелити
Або наслати на людей чуму.
Війна йому щодня приносить жертви,
Данину платить полохлива Смерть,
Життя до ніг його несе покірно
Усі тривоги й злигодні земні!
Входять парки і Немезида.
Перша парка
Уславте Арімана! На землі
Росте його могутність – неухильно
Ми виконали волю Арімана!
Друга парка
Уславте Арімана! Ми, кому
Скоряються всі смертні, шанобливо
Вклоняємося трону Арімана!
Третя парка
Уславте Арімана! У чеканні
Його нових велінь покірно ми
Вклоняємося низько.
Немезида
Царю наш!
Все, що живе, все, що існує, – наше,
А ми – твої. Щоб влада з кожним днем
Могла зростати, віддано й невтомно
Ми працювали, виконавши свято
Усе, що ти зробити наказав.
Входить Манфред.
Дух
Що бачу я? Ти, жалюгідний смертний,
Впади у прах!
Другий дух
Я впізнаю його.
Він – грізний і могутній чорнокнижник.
Третій дух
Ниць упади, нікчемо, і тремти!
Перед тобою – твій і наш володар.
Невже не бачиш?
Сонм духів
Вишкребку Землі!
Схилися перед троном Арімана,
Чи горе непокірному!
Манфред
Я знаю,
Та все ж не гну колін.
Четвертий дух
Тебе навчать.
Манфред
Даремні намагання. Надто часто
Хилив я низько голову свою
І в розпачі на неї сипав попіл.
Не раз пізнав приниження гірке,
Схиляючись від власної скорботи
І власного безсилля.
Перший дух
Ти посмів
Відмовити в пошані Аріману,
Яку йому покірно цілий світ
Виказує? Ти смієш не тремтіти
Ні перед жахом величі і слави,
Ні перед ним самим? Безумче, ниць!
Манфред
Хай вславить Аріман свого Творця,
Ким створений він не для поклоніння.
Хай він прихилить голову: ми разом
Уклонимось тоді.
Духи
Топчіть його!
Розчавте черв’яка!
Перша парка
Чекайте! Геть! –
Володаре незримих сил, цей смертний
Із іншими не схожий, як про це
Засвідчує, що він перед тобою,
І незвичайна зовнішність його.
Безсмертні, як і ми, його страждання;
Його знання, його незламна воля
І влада – бо сумісне це усе
Із прахом – є такі, що дивні смертним.
Відмовившись від світу, він збагнув
Те, що лиш ми, безсмертні, зрозуміли:
Що щастя не в знаннях і що наука –
То обмін хибних висновків на інші,
Ще більше хибні. Пристрасті тяжкі,
Що правлять на землі, як і на небі,
Всіма, хто лиш існує в цьому світі,
Так змучили його, що навіть я,
Безжалісна й жорстока, пробачаю
Того, хто співчуватиме йому.
Він мій – чи твій – та ні один із духів
Не рівний з ним і володіть не буде.
Немезида
Чому він тут?
Перший дух
Хай смертний скаже сам.
Манфред
Ви знаєте, що владний я, – без влади
Я б тут не був, – але не все покірне
Мені, і допомоги я прошу.
Немезида
Що хочеш ти?
Манфред
Примусь ожити мертвих.
Немезида
Великий Арімане! Чи звелиш?
Чи ти дозволиш?
Аріман
Так.
Немезида
То хто ж повинен
На поклик мій покинути могилу?
Манфред
В землі, та непохована, – Астарта.
Немезида
Дух, чи Примара!
Ти, що була
Створена прахом
І в прах відійшла;
Ти, що згубила
Ознаки земні,
В смертній подобі
З’явися мені!
Тіло і серце,
Що вже не щемить,
Вирви з обіймів
Могили на мить!
Почуй мене у тиші гробовій!
Тебе чекає тут убивця твій!
Привид Астарти з’являється серед чертога.
Манфред
Хіба це смерть? Рум’янець на щоках!
Та не живий він – дивний і зловісний,
Як той, що восени вкриває лист.
Астарто! – Ні, не можу говорити.
Звели їй, Немезидо, хай вона
Чи вибачить, чи прокляне мене.
Немезида
Заклинаю владою
Неземної сили,
Що тебе покликала
З темряви могили:
На звертання смертного
Відгукнись бодай.
Не мовчи! Наказую:
Дух, відповідай!
Манфред
Мовчання, що за відповідь страшніше.
Немезида
Повір, я все зробила, що могла.
Великий Арімане! Лиш тобі
Скоритись може привид: накажи їй
Заговорить.
Аріман
Дух, говори!
Немезида
Мовчання!
Безсилі ми – над нею мають владу
Інакші духи. Смертний, підкорись:
Це – жереб твій.
Манфред
Почуй мене, Астарто!
Почуй мене! Відповідай мені!
Я за тобою так сумую – бачиш:
Тебе змінила менше домовина,
Ніж сум – мене. Безумною любов’ю
Любили ми: життя давалось нам,
Напевне ж, не для цих безмірних мук;
Хоча любити так, як ми любили –
Великий гріх. Скажи, що ти мене
Пробачила, що я терплю страждання
За нас обох, що жде на тебе рай
За гробом і що я також умру.
Всі сили зла повстали проти мене,
Щоб до життя навіки прикувати,
Щоб я здригався від свого безсмертя,
Від майбуття, що може повторити
Минувшину. Мені нема спокою.
Чого шукаю і до чого прагну –
Не знаю я, та відчуваю все ж,
Чим стала ти і що таке я сам.
Почути дай хоч раз солодкозвучний
Твій голос. Я благаю: відгукнись!
Тебе я кликав в безгомінні ночі;
Я на гілках будив пташок, що спали,
А також звірів в темряві печер
Своїм даремним закликом: Астарто!
Луна відповідала – духи, люди –
Всі слухали – лиш ти одна не чуєш!
О, відгукнись! Жадібний погляд мій
Шукав тебе поміж зірок на небі.
О, відгукнись! Сходив я всі дороги,
Та не знайшов ніде таку, як ти.
Поглянь навкруг – чорти мене жаліють,
Бо що мені нікчемні муки пекла?
О, говори! Хоч в гніві, говори!
Дай хоч єдиний раз тебе почути,
Єдиний раз!
Привид Астарти
Манфред!
Манфред
Не замовкай!
Тепер моє життя лише в цих звуках!
Привид
Манфред! На ранок ти покинеш землю.
Прощай!
Манфред
О, ні! Скажи, що ти прощаєш.
Привид
Прощай!
Манфред
Скажи, чи стрінемось ми знов?
Привид
Прощай!
Манфред
О, пощади: скажи, що любиш!
Привид
Манфред!
Зникає.
Немезида
Пішла. Не вернеш вже її.
Іди і ти. Слова її здійсняться.
Дух
Він вражений. Хто смертний, не повинен
Ніколи зазирать за межі смерті.
Другий дух
Але поглянь, як володіє він
Своїми почуттями, як скоряє
Душевні муки волею твердою!
Коли б він духом був, то був би він
Могутній дух.
Немезида
Можливо, ти бажаєш
Спитати щось іще мене?
Манфред
О, ні.
Немезида
Тоді прощай на час.
Манфред
Хіба ми знову
Зустрінемось? І де ж то? На землі?
Та все одно. Я твій боржник. Прощайте!
