Дія третя
Сцена перша
Зала в замку Манфреда. Манфред і Герман.
Манфред
Котра година?
Герман
Скоро сяде сонце.
Погожим обіцяє бути вечір.
Манфред
Ти все приготував мені у башті,
Як я казав?
Герман
Усе готове, пане.
Ось ключ і скринька.
Манфред
Добре. Можеш йти.
Герман іде геть.
Мир увійшов у неспокійну душу,
Незрозумілий досі й невідомий.
Якби не знав я, що з усіх химер
Достоту найоманливіші в світі –
Химери філософських побудов,
Що мудрість їх – лише порожні фрази
В учено-схоластичному жаргоні,
Здається, я повірив би охоче,
Що мрії про довершеність Калона
Уже здійснились і знайшов цей мир
Я у собі. Мій мир недовговічний,
Але його так хороше зазнати
Хоч раз єдиний. Дай-но запишу,
Що відчуття таке існує… Хто там?
Входить Герман.
Герман
Абат Святого Моріса.
Входить абат.
Абат
Мир дому!
Манфред
Спасибі, отче! Хай для замка буде
Благословенням твій прихід нежданий.
Абат
Дай Бог, щоб так було! Хотів би я
З тобою говорити наодинці.
Манфред
Залиш удвох нас, Германе!
Герман виходить.
Що скаже
Шановний гість?
Абат
Скажу без передмов:
Мій сан і сивина, сусідство наше,
Хоч не були знайомі ми з тобою,
І те, що зичу я тобі добра,
Дають мені це право на розмову.
Пішли чутки, і дивні, і жахливі,
Які ганьблять те доблесне ім’я,
Котре повинен ти таким же, графе,
Залишити нащадкам.
Манфред
Говори.
Я слухаю.
Абат
Ти, кажуть, осягнув
Гріховну, заборонену науку,
Вступив у спілку із синами пекла,
Із силою нечистою чортів,
Які блукають у долині смерті.
Спілкуєшся ти рідко із людьми,
Життя своє проводиш в самотині.
Чи справді усамітнення святе?
Манфред
Хто ці чутки по світу розпускає?
Абат
Мої брати по вірі й благочестю,
Сусідній люд – твої васали навіть,
Що дивляться з неспокоєм на тебе.
Життя твоє тривожить нас усіх.
Манфред
Візьми його.
Абат
Я мушу рятувати,
А не губити. Лізти я не хочу
Тобі у душу, та якщо чутки
Підстави мають, вір, іще не пізно
загрузка…
Очиститись від скверни покаянням
І помиритись з церквою і богом.
Манфред
Я вислухав. І ось що я скажу:
Хто б я не був, та між собою й небом
Ніяких посередників не хочу.
Якщо якісь устави я порушив,
То покарайте, пастире, мене.
Абат
Я не про кару говорю, мій сину, –
Лише до покаяння закликаю.
Нехай карає небо. “Аз воздам”, —
Сказав Господь, і я, покірний раб,
Услід за ним повторюю смиренно
Його завіти грізні.
Манфред
Отче мій!
Ні піст, ні покаяння, ні скорбота,
Ні молитов розпачливих слова,
Ні вічні муки совісті, що здатна
Без демонів, без остраху геєни
На неї обернути навіть небо, –
Ніщо із надр душі не здатне вирвать
Тяжкого усвідомлення гріхів.
Та кара, що злочинець накладає
На себе сам, жорстокіша й страшніша
Загробних мук.
Абат
Я радий це почути,
Тому що все змінитися повинне
Надією на Божу благодать.
Дорогу до обителі блаженства,
Розкаявшись, усякий відшукає,
Коли він зійде з хибного шляху.
Початком же спасіння має бути
Свідомість, що надіятись потрібно.
Покайся – і усі твої гріхи,
Які я відпустити маю право,
Я відпущу, – чого навчить зумію,
Всього навчу.
Манфред
Коли Нерон у Римі,
Щоб на очах сенаторів, недавніх
Його рабів, уникнути ганебних
Смертельних мук, себе у груди вдарив
Кинджалом, то якийсь безвісний воїн
Заткнув плащем його смертельну рану,
Але Нерон того відсторонив
І з величчю сказав: “Занадто пізно!”
Абат
До чого ти ведеш?
Манфред
На заклик твій
Покаятись – кажу: занадто пізно!
Абат
Ніколи нам не пізно помиритись
З душею, а душі – із небесами.
Невже надії жодної нема?
Живуть же ті, що в небеса не вірять,
Хоча б якоюсь мрією земною,
Вчепившися за неї, мов плавець
За тріску, в сподіванні порятунку.
Манфред
Так, отче мій, і я леліяв мрії
Ще на зорі далеких юних днів:
Зробитись просвітителем народів,
Піднятись до небес – навіщо? Хтозна!
Можливо, щоб на землю впасти знову,
Але гірським могутнім водоспадом,
Що з висоти захмарної в безодню
Зривається і знову повстає
Туманами до неба, і на землю
Вертається дощем. – Усе пройшло,
І був це тільки сон.
Абат
Але чому ж?
Манфред
Я стримати не міг себе; хто хоче
Підкорювати інших, має бути
І сам рабом; хто хоче, щоб його
Володарем непотріб визнавала,
Той догоджати кожному повинен,
Пролазити усюди, устигати
І бути безсоромним брехуном.
Я не бажав мішатися зі стадом,
Хоч міг у ньому бути вожаком.
Самотній лев, і я також один.
Абат
Чому б не жить, не діяти інакше?
Манфред
Бо я постійно гребував життям.
Я не жорстокий; я – неначе вихор,
Самум пекучий, що живе в пустелі,
Кружляючи поміж її пісків
У дикому, безмірному безплідді.
Нікого не шукає він, та губить
Усе, що зустрічає на шляху.
Так жив і я; і тих, кого зустрів я,
Без гніву, без бажання загубив.
Абат
На жаль, я починаю розуміти,
Що я допомогти тобі безсилий.
Та ти ще молодий. Можливо, я…
Манфред
Мій отче! Є особи, що старіють
Ще юними, що гинуть молодими.
Не випадкова зовсім їхня смерть.
Когось порок, когось науки гублять,
Когось – важкі труди, когось – нудьга,
Когось – хвороба, неміч, божевілля,
Когось – страждання духа й вічний сум.
Недуг останній, отче, найстрашніший:
Приймаючи всі форми й імена,
Він вимагає значно більше жертв,
Ніж вписано в зловісні списки Долі.
Вдивись у мене! Всі душевні муки
Пізнав я на короткому віку,
Хоча для мене досить і одної.
Тож не дивуйся ти, що я такий,
Дивуйся, що живу іще на світі.
Абат
Послухай-но…
Манфред
Я поважаю, отче,
Твої роки й звання; я щиро вірю,
Що ти прийшов із наміром високим,
Але мені шкода твоїх зусиль.
Розмову припиняючи так різко,
Не хочу бути грубим; я щаджу
Тебе, а не себе. Тому – прощай!
Іде геть.
Абат
Він стати міг довершеним створінням.
Багато сил у ньому, що могли б,
Якби їх розумніше скерувати,
Створить прекрасний образ; та тепер
Царює в ньому хаос: світло й морок,
Піднесені думки і темна пристрасть –
Усе перемішалося бурхливо,
Все в безладі; душа чи то дрімає,
Чи прагне руйнування: хоче він
Загибелі, та має врятуватись,
Бо безперечно гідний він спокути.
Мета висока виправдає засіб,
І я на все наважуся. За ним
Настійливо піду, хоч обережно.
Сцена друга
Інша кімната. Манфред і Герман.
Герман
Прийшов я, пане, як мені веліли,
Доповісти вам: сонце вже заходить.
Манфред
Заходить? Дай погляну.
Підходить до вікна.
О, світило!
Кумире споконвічної природи!
Великий боже первістків землі, –
Тих велетнів, які хвороб не знали,
Народжених від ангелів і дів,
Що сяяли небесною красою!
Володаре, боготворимий світом
Від перших днів творіння, що вдихнув
Захоплення в серця халдеїв древніх
І їх молитви щиросердні чув!
Обранець неземного, що явило
В тобі свій чистий образ на землі!
Ти, всесвіту вінець і осереддя,
Яке дає відраду усьому,
Що в цьому світі животіє долі!
Владико всіх стихій і повелитель
Усіх країн земних, що без вагань
Наклав свої печаті незнищенні
На зовнішність і дух підвладних смертних!
Ти, що встаєш з-за обрію, ідеш
По небосхилу і заходиш в славі!
Ти, що колись побачило мій перший
Дитячий погляд, повний здивування,
Прийми останній погляд і прощай!
Останній раз на тебе я дивлюся;
Вже не освітять промені твої
Того, кому фатальним подарунком
Зробилося дароване життя.
Та сонце сіло – час мій надійшов.
Сцена третя
Гори. – Вдалині замок Манфреда. – Тераса перед баштою. – Сутінки. Герман, Мануель та інші слуги Манфреда.
Герман
Дивуюся я графу: стільки літ
Всі ночі він перебуває в башті
Без сну і відпочинку. Я там був,
Але того, що бачив, недостатньо,
Щоб зрозуміти, що він робить там.
Напевне, є кімната потаємна
У башті цій. Багато б я віддав,
Щоб зазирнути в неї!
Мануель
І даремно!
Задовольнися тим, про що ти знаєш.
Герман
Ти, Мануелю, старший за усіх
І міг би розказати нам багато.
Відколи в замку служиш ти?
Мануель
Давно.
Я був слугою ще у батька графа.
На нього він не схожий.
Герман
Це не рідкість.
Мануель
Я не обличчя маю на увазі.
Граф Сігізмунд був гордим, та простим.
Любив бенкети й битви, а не книги,
Любив людей – і ночі обертав
Не на сумне безсоння, а на свято.
Він не блукав ущелинами гір
І нетрями, як вовк, бо не цурався
Земних утіх і радощів.
Герман
Прокляття!
Ото були часи! Невже-то нам
Їх не вернути в ці старезні стіни,
Що виглядають так, немов вони
Щасливих днів ніколи і не знали?
Мануель
Хай спершу змінять власника. У них
Багато дуже дивного я бачив.
Герман
Будь ласка, хоч що-небудь розкажи!
Колись ти натякав, що біля башти
Щось трапилося дивне, пам’ятаю.
Мануель
Такий же вечір був тоді, як нині;
На Ейгері так само червоніла
Хмаринка і так само вітер дув;
Вже заливав своїм тремтливим сяйвом
Вершини снігові неповний місяць;
У башті був так само граф Манфред.
Що він робив, не знати, та була з ним
Та, що його мандрівки поділяла
І неспання опівночі: Астарта,
Єдина із усіх земних істот,
Кого на світі він любив, напевне,
Як родич, хоч і дальній…
Хто іде?
Абат
Де граф?
Герман
Пішов у башту він.
Абат
Постукай –
Мені потрібно говорити з ним.
Герман
Не смію я порушити у башті
Його самотність.
Абат
Конче необхідно.
На себе я провину цю візьму.
Герман
Ви ж бачили його недавно.
Абат
Годі!
Іди без заперечень.
Герман
Я не смію.
Абат
Тоді без попереджень я ввійду.
Мануель
Стривайте, отче! Я прошу, не входьте.
Абат
Але чому?
Мануель
Як буде ваша ласка,
То я усе вам зараз розкажу.
Сцена четверта
У башті.
Манфред
(один)
Вершини гір у місячному сяйві –
Картина дивовижна! Більш за все
Я ніч люблю, чий таємничий образ
Для мене ближчий образу людини;
У спогляданні спокою й краси
Чужих світів я осягаю мову.
Я пам’ятаю, – був я молодим
І мандрував, – колись такої ж ночі
Я оглядав руїни Колізея
У рештках імператорського Рима.
Дерева вздовж розвалених аркад,
Темніючи у синяві півночі,
Під вітром тріпотіли, і зірки
В руїни зазирали; десь за Тібром
Розгавкались собаки, а з палацу
Лунали довгі стогони сови
І наспіви далеких вартових
Із повіванням вітру долітали.
В проломах стін стояли кипариси,
Здавалося, що десь на горизонті,
А я від них насправді був не далі,
Ніж на політ стріли. Де Цезар жив
І де нічні птахи тепер гніздяться,
Уже не лавр, а дикий плющ росте
І ліс встає, корінням укріпившись
Поміж покоїв царських і твердинь,
Які віки зрівняли із землею.
Кривавий цирк стоїть іще і досі,
Ще бережуть руїни ці величні
Колишню міць, та Цезаря чертог
І Августа покої вже давно
Зробились просто купами каміння.
Ти, місяцю, світив тоді на них,
Пом’якшував своїм непевним світлом
Глибоку давнину і дику пустку,
Приховуючи скрізь сліди віків!
Не змінював колишньої краси,
Та огортав чарівністю новою
Усе, у чому згинула вона.
Здавалися священими руїни,
Німе благоговіння виникало
У серці перед цим державним прахом
І величчю минулого. – Чомусь
Мені та ніч згадалася сьогодні;
Не раз я помічав, як незбагненно
Рояться в мозку нашому думки,
Коли ми зосередитись повинні.
Входить абат.
Абат
Я знову без запрошення з’являюсь,
Та хай моє смиренне намагання
Допомогти – тебе не прогнівить.
Хай все, що в ньому є гріховне й темне,
Впаде на мене; все, що в ньому добре,
Нехай огорне голову твою,
Хоч палко б я хотів сказати: серце!
Якби я міг молитвою чи словом
Розчулити його, я б врятував
Твій дух, що у пітьмі блукає досі.
Манфред
Даремні сподівання, отче мій!
Шлях закінчився, вирішилась доля.
Але іди, – тобі тут небезпечно.
Абат
Мене ти хочеш залякати?
Манфред
Ні,
Я лиш кажу, що небезпека близько.
Побережись.
Абат
Чого?
Манфред
Поглянь сюди:
Ти бачиш?
Абат
Ні.
Манфред
Повторюю, дивися
Пильніше. А тепер скажи, ти бачиш?
Абат
Я бачу, як вилазить з-під землі
Якийсь похмурий привид, мов із пекла;
Його обличчя вкрите покривалом,
Сповитий він свинцевою імлою,
Та я його ніскільки не боюсь!
Манфред
Я знаю: він до тебе не торкнеться,
Та поглядом уб’є тебе на місці, –
Ти немічний, – прошу тебе, іди!
Абат
Я звідси не зроблю тепер ні кроку,
Аж поки не зійдуся в поєдинку
Із клятим цим породженням пітьми.
Чому він тут?
Манфред
Так, так, чому він тут?
Хто звав його? Він – гість ніким не званий.
Абат
О, грішнику! Подумати боюся,
Що жде тебе! Чому сюди прийшов
Подібний гість? Чом дивишся ти пильно
У очі супротивника? А він
Вже скинув свій покров, і на чолі
Виблискують зміїсті блискавиці.
Згинь, привиде пекельний! Зникни геть!
Манфред
Навіщо ти прийшов сюди?
Дух
Ходімо!
Абат
Скажи нам, невідомий, хто ти є?
Дух
Я – Доля, що прийшла за ним. Рушаймо!
Манфред
Готовий я на все, та зневажаю
Твій поклик! Хто послав тебе сюди?
Дух
Про це узнаєш згодом. Йди за мною!
Манфред
Мені сильніші духи підкорялись,
Боровся я з твоїми владарями.
Згинь, дух пекельний!
Дух
Смертний, час настав.
Скорися!
Манфред
Знаю, що пора вмирати,
Та не тобі, рабу, віддам я душу.
Геть звідси! Я помру, як жив, – один.
Дух
Я допомогу викличу. – З’явіться!
З’являються духи.
Абат
Розвійтеся, володарі пітьми,
Бо ви безсилі перед небесами!
Я закляну вас іменем…
Дух
Старий!
Не витрачай даремно слів – я знаю,
Що владний ти, та тут лиш ми владики.
Не супереч: він кари не уникне.
Я знов кажу: ходімо, час настав.
Манфред
Хоч я із кожним подихом втрачаю
Своє життя, я зневажаю вас!
Я не скорюся, доки б’ється серце,
Не відступлю, хоча би довелось
Боротися мені із цілим пеклом:
Ви зможете узяти тільки труп.
Дух
Безумець! Як вчепився за життя,
Яке дало йому одні лиш муки!
І це могутній Маг, що намагався
Проникнути за рубежі земного,
Що нахвалявся стати рівним нам?
Манфред
Породження пітьми, це все – неправда!
Мій час настав, я розумію це,
Але не хочу ні на мить єдину
Продовжити життя; я опираюсь
Лише тобі, а не велінням смерті.
Я владу мав, але не вам, примари,
Завдячую я нею, а собі,
Своїм трудам, своїй могутній волі,
Своїм ночам безсонним і знанням
Тих днів, коли Земля людей і духів
Єднала і вважала за братів.
Безсилі ви, мене вам не здолати.
Я не боюсь, я зневажаю вас!
Дух
Та все одно ти не уникнеш кари:
Твої гріхи…
Манфред
Не ти суддя гріхам!
Злочинця не злочинець покарає!
Згинь, привиде пекельний! Знаю я,
Що ти мене не можеш підкорити.
Я відчуваю, що безсилий ти.
Те, що зробив я, зроблено. Не зможеш
Ти навіть мук підсилити моїх:
Безсмертний дух сам чинить над собою
Свій правий суд за зло і за добро.
Не спокушав мене ти і не міг
Ні спокушать, ні зваблювать – твоєю
Я жертвою не був і вже не буду.
Себе згубивши, сам і покараю
За власний гріх. Розвійтеся, примари!
Я підкоряюсь смерті, а не вам!
Духи зникають.
Абат
Який страшний ти – губи посиніли –
Обличчя помертвіло – в горлі хрип!
Прошу тебе: хоч подумки покайся!
Молись – без покаяння не вмирай!
Манфред
Кінець всьому – туманом вкрились очі –
Земля пливе – хитається. Прощай!
Дай руку!
Абат
О, які холодні руки!
Молю, промов хоч слово покаяння!
Манфред
Старий! Повір, смерть зовсім не страшна!
Вмирає.
Абат
Він відійшов – куди? – боюсь і думать –
Але залишив землю він навік…
Переклад Олександра Грязнова
