– Я загубила маму.
– Сказала маленька мавпочка.
– Тихенько, мавпочко, не плач, –
Сказав металик їй. – Пробач
– А чи велика твоя мама?
– Велика! Більша, аніж я.
– Така велика, наче дім?
Я бачив її тут, ходім.
– Ні-ні-ні! Таж це слониха!
Не має бивнів моя мама
І хобота вона не має
За те своїм хвостом вона
Дерева в лісі обвиває.
– Кажеш, дерева обвиває?
Та ж ось вона, я її знаю!
– Ні – ні – ні! Та це ж змія!
Моя матуся не шипить
І по землі не шурхотить
Яєць вона не відкладає,
До того ж мама лапи має.
– Хотіла лапи ти знайти?
Тоді ми близько до мети!
– Ні – ні-ні! Та ж це павучиха!
В моєї мами менше лап,
І мух мамуся не ковтає.
Солодкі вона фрукти їсть,
Які з дерев собі зриває.
– З дерев? То хата в неї там?
Її знайти не важко нам.
– Ні – ні-ні! Та ж це папуга!
У мами замість дзьоба ніс,
Вона безкрила й не літає,
Не галасує на весь ліс,
А скаче весело й стрибає.
– Стрибає, кажеш? Ну то,
Ти не залишишся в біді.
– Ні – ні-ні! Та ж це жаба!
Не треба з мене глузувати,
«Ква – ква» не каже моя мати.
І зовсім не зелена ненька,
Вона коричнева й м’якенька.
– Коричнева? Сказала б зразу…
Не згаяли б ми стільки часу.
– Ні – ні – ні! Та ж це кажаниха!
Казала ж я тобі, що крил
Не має зовсім моя ненька,
У лісі цілий день не спить,
І не така вона маленька!
– То твоя мама не маленька?
Та ж тут вона, ходи швиденько!
– Ні – ні –ні!
Та ж це слониха знову!
Папуга, жаба чи змія –
Усі інакші, аніж я.
– То й що? Бракує мені тями…
– Та ж на дітей подібні мами!
– Серйозно? Цього я й не знаю…
… у нас такого не буває.
Якщо ж вона така, як ти,
Її нам легко віднайти.
– Ні-ні-ні! Та ж це мій тато!
– Чого блукаєш ти стежками?
Додому вже ходи, до… мами!