Те диво з див було раненько-вранці:
виходив День з-за київських горбів
і напинав такі великі п’яльці,
що всеньке небо помістить зумів.
Тоді помалу серед полотнини, —
аж погляду не можна відвести, —
мов золотом розшив посередині
те сонце, що одне на всі світи.
