Степанові
Вже Різдво! І сніг, і сміх!..
Місто вбране в сніжні шати.
Подарунки — всім від всіх.
Що ж Тобі подарувати?
Щоб дарунок той, хоч скромний,
Кращим був від пишних крамів,
Що розхвалють невтомно
Сентаклоси на рекламі.
Щось своє, безцінне треба!
То ж потайно, у куточку,
Все ховаючись від Тебе,
Вишивала я сорочку.
Раз, як Ти ввійшов нежданно,
Не впіймалась трохи-трохи!..
— Що ти шиєш так старанно?
— Так, собі, старі панчохи…
Це щось більше, ніж обнова,
В іншім міць мого дарунку:
Кожний хрестик — ніжне слово,
Що рядок — про Тебе думка…
Ой, чи встигну! Час так швидко
Лине!.. Як вгадати міру?!..
Вишивала я в три нитки:
Ясно-синю, чорну й сіру:
Сірі будні — дні робочі;
Часом смуток — чорна стяжка.
Ясно-сині глянуть очі —
І тоді стає не тяжко!
А Тобі хай ці чудесні
Візерунки дрібно-сині
Нагадають сині весни,
Ніжні співи солов’їні,
Хай нагадують для Тебе
Найщасливіші хвилини,
Сивий степ і синє небо
Золотої України!
