Удвох із полону, з Росії
Старі гренадери брели.
Поникли вони в безнадії,
Як в землю німецьку дійшли.
Як вісті такі пережити!
Французи здались ворогам,
Все військо велике розбите,
В полоні володар їх сам.
Заплакали браві солдати,
Ті речі почувши сумні.
Сказав один: “Тяжко як, брате!
Всі рани мої як в огні!”
А другий промовив: “Зустріти
Ладен би я смерть у цю мить,
Та жінка у мене і діти —
Ну як їм без мене прожить?”
“Що жінка, що діти! Не буде
I з ними покою вже нам!
Хай жебрать ідуть поміж люди,-
В полоні володар наш сам!
Коли я помру,— моє тіло
З собою, мій друже, візьми,
Щоб там у французьку могилу
Між рідними ліг я людьми.
Мій орден вояцький годиться
На серце покласти мені:
Хай будуть і шпага, й рушниця
Зо мною в холодній труні.
Лежатиму я, мов на чати
У землю послали мене…
I раптом почую гармати
I коней іржання гучне.
То він проїздить біля гробу
У сяйві, у громі гармат…
Тоді, імператоре, з гробу
Устане твій вірний солдат!”
Перекладач: Максим Рильський
