V
Як я на рейнський міст зійшов
Біля причального валу,
Побачив у місячнім сяйві Рейн,
Що вдаль спливав помалу.
Привіт тобі, мій батьку Рейн,
Що тут було з тобою?
Про тебе часто думав я
З одчаєм і журбою.
Сказав — і вловило в глибинах вод
Печальні звуки вухо,-
Неначе кашель старого душив,
Стогнав він і дихав глухо:
“З приїздом, хлопче! Приємно мені,
Що ти не забув мене досі.
Тринадцять літ не бачились ми,
Мені погано жилося.
Під Біберіхом я камінь ковтав.
Не дуже це смачно. Ще ж гірші,
Сказать по правді, для шлунка мого
Нікласа Беккера вірші.
Він пісню зложив про мене, що я
Цнотлива мамина дочка,
Яка уперто береже
Незайманості віночка.
Чуючи пісню безглузду цю,
Я хочу лаятись, битись,
Вирвати бороду сиву свою
І в самому собі втопитись.
Чи я ще незаймане дівча,
Французи могли б сказати,-
Побідні хвилі доводилось їм
Не раз з моїми зливати.
І пісня дурна, і співець не мудрець!
Мене він зганьбив цинічно,
І гірша річ — скомпрометував
На все життя політично.
Коли б французи вернулись до нас, —
Мені червоніти треба,
Мені, що, чекаючи їх, не раз
З сльозами звертався до неба.
Не криюся, дуже я їх любив.
Ну, як там мої французята?
Грають, співають, як і завжди?
Ще білі в них штаненята?
Хотів би я побачити їх,
Не криюсь перед тобою.
Але боюсь, бо вірші ті
Вкрили мене ганьбою.
Альфред де Мюссе, дотепний гамен,
До нас прибуде з ними,
Пробарабанить він на мені
Свої тріскучі рими!”
Отак побивався батько Рейн,
Не міг розважитись знову.
Щоб звеселить його, я сказав
Розсудливу промову:
“Не варт боятись, батьку, тобі
Французьких ущипливих глузів,
Давно вже змінились французи, й давно
Змінились штани у французів.
Не білі тепер — червоні штани,
І ґудзики інші мають,
Не грають вже, не гасають вже,
А голови сумно схиляють.
Все філософствують, на язиці
В них Фіхте, Кант і Гегель,
І курять тютюн, і пиво п’ють,
І дехто гуляє в кегель.
Вони філістери, як і ми,
І це вже в них глибоко в серці,-
Вже більше не вольтеріанці вони,
А швидше генгстенбержці.
Альфред де Мюссе, щоправда, гамен,
Як і раніш, завзятий,
Але не бійся — язика
Йому ми зможемо втяти.
Нехай барабанить посміє він
Огидні свої епіграми,-
Просвищем, як приймали його
Не раз прекрасні дами.
Отож забудь, мій батьку Рейн,
Пісні лихі. Чудову
Почуєш пісню нову. Прощай!
Ми скоро стрінемось знову”,
VI
Услід за Паганіні ходив
Свій Spiritus familiaris,
Часом як пес, а часом з лиця —
Небіжчик Георг Гарріс.
Наполеон кожну грізну мить
Бачив червоного мужа,
Сократ мав демона свого;
Це не уява недужа.
І сам я, над письмовим столом
Нічною схилившись порою,
Не раз помічав, що в масці гість
У мене стоїть за спиною.
Ховав він щось під своїм плащем,
Що тьмяно блискало зрідка.
Я думав — сокира у нього там,
Сокиру там мені видко.
Кремезну він статуру мав,
Очі на зорі схожі.
Не заважаючи мені,
Стояв він, мов на сторожі.
Минули роки — вже я й забув
Відвідини ті пекельні,
Коли раптово зустрівся з ним
Ясної ночі в Кельні.
Задумано містом вночі я блукав
І бачив його за собою,
Як тінь свою; я спинявся — і він
Спинявся разом зо мною.
Спинявся він, наче мене дожидав,
Рушав я — і тінь його чорну
Волік за собою. Так ми прийшли
Аж геть на площу соборну.
Це стало нестерпно, і я повернувсь
І крикнув: “Скажи мені в очі,
Чого за мною ти ідеш
В пустелі оцій серед ночі?
Тебе зустрічаю я завжди,
Коли світова задуха
Груди стискає мої і горять
В мозку блискавки духа.
Чого ти дивишся й мовчиш?
Скажи — що ти ховаєш
Під темним плащем і що там блищить?
Хто ти й чого бажаєш?”
І привид одразу мені відповів
Спокійно і флегматично:
“Будь ласка, без нервів… Мене заклинать
Не треба так патетично!
Я зовсім не привид старовини,
Не пугало з могили,
Ані філософії мене,
Ні красномовства не вчили.
З натури практик я; завжди
Мовчу й спокійний буваю.
Та знай лиш — усе, що намислиш ти,
Я у життя втіляю.
Минуть віки — я не спинюсь,
Покіль твою думку і мрію
На дійсність не перетворю;
Ти мислиш, а я дію.
Так, ти суддя, я — слухняний кат;
З покорою рабською, ревно
Я здійснюю кожний твій вирок, хоча б
Несправедливий запевно.
З сокирою ліктора в Римі мав
Консул перед собою,
У тебе є свій ліктор, лиш він
Сокиру несе за тобою.
Твій ліктор — я, за тобою йду
І маю в руці завжди я
Блискучу сокиру свою, бо я —
Думок твоїх втілена дія”.
VII
Мов ангели приспали мене,
Отак заснув я вдома.
В німецьких перинах добре спать,
М’які вони, як відомо.
Як часто за вами я сумував,
Вітчизняні перини,
Коли ночами лежав без сну
На твердих сінниках чужини.
Чудова перина — чудовий сон
На тебе навіває.
Німецька душа від пут земних
Лиш тут відпочиває.
Вона тут вільна й вільно летить
У вись небесну прозору.
О душе німецька, як гордо в снах
Ти піднімаєшся вгору!
Сам бог перед тобою — ніщо!
Крилом в небеснім просторі
До блиску начищаєш ти
Малі зустрічні зорі.
Французам і руським належить земля,
На морі — панують бритти,
Зате ми пануємо в царстві мрій —
О, тут нас не розбити!
Тут ми єдині, і тут вже ми
Не коримось нікому,-
Інші народи, щоправда, живуть
На грунті більш твердому.
Заснув я, і приснилось мені,
Що в місячнім сяйві ясному
Лункими завулками знову я
Блукаю по Кельну нічному.
І знову слідом за мною йшов
Мій чорний супутник незмінно,
І я від утоми не чув уже ніг,
Але ми брели невпинно.
Ми далі брели, і серце моє
Розкрилось, наче рана,
І з рани серця по краплі кров
Сочилася багряна.
Я часом у кров свою пальці вмочав
І часом зупинявся
Біля одвірків — і знак на них,
Кривавий знак залишався.
І щоразу, коли я дім
Отак відзначував, дальній
Вчувався дзвін похоронний мені,
Болючий, тихий, печальний.
Та вже на небі місяць блідий
Зникав у темній запоні,
І дикі хмари летіли вдаль
Повз нього, як чорні коні.
Ми довго блукали й нарешті прийшли
Знов на соборну площу,
Собор одкритий навстіж стояв,
І ми зайшли, як на прощу.
Всевладно тут панували смерть,
І ніч, і глухе мовчання;
Підкреслювало темноту
Свічок і лампад блищання.
Я довго блукав вздовж високих колон
Повільною ходою,
І кроки мого супутника чув —
І тут він був зо мною.
Та ось прийшли ми в темний куток,
Де тьмяно свічки блищали
На діамантах та золоті,— тут
Три східні царі лежали.
Та три царі, що мали б лежать
У раках старовинних,-
О дивна річ! Сиділи вони
На власних домовинах.
Ті три кістяки в фантастичнім вбранні,
В коронах, що блищали
На мертвих головах, берла в руках
Своїх костяних тримали.
Мов ляльки на шворках, здіймали вони
Давно уже мертві кості,
Смерділи гниллю, а разом з тим
І ладаном до млості.
Один навіть рота був розкрив,
Щоб довгу промову сказати.
Він добре мені пояснив, чому
Я мушу його шанувати.
По-перше, тому, що він мрець,
По-друге,— король, зрозуміло,
По-третє, ще й тому, що він святий,-
Мене це це зворушило.
І я йому, сміючись, відповів:
“Даремно себе ти бентежиш!
Я добре знаю — минулим часам
Увесь ти давно належиш!
Геть звідси, геть! З глибоких могил
На світло ви вийшли всує!
Скарби цієї капели життя,
Живе життя конфіскує!
Весела кіннота майбутнього тут
Має постоєм стати;
Добром не підете звідси — ми вас
Прикладами будемо гнати!”
І я на привид свій озирнувсь
По цих словах суворих —
Сокира блищала в його руках,
І він зрозумів мій порух.
Наблизивсь він і тую ж мить
Сокирою став навально
Трощити кістки забобонів старих
І нищити їх безжально.
Луна озвалась з усіх кутків,
І струмінь кривавий рвонувся
Страшним потоком з моїх грудей —
І раптом я проснувся.
