VIII
З Кельна до Гагена пошта бере
П’ять талерів в прусській монеті,
Але в диліжансі місць не було,-
Я рушив в одкритій кареті.
Осінній ранок, сіра мла,
Лежить далина безмовна;
Повзем у багнах, але душа —
Душа моя щастя повна.
Це рідний вітер гаряче
Цілує мене щохвилини;
А це багно на шляху — багно
Коханої батьківщини!
Як давні знайомі, коні хвостом
Крутили привітливо й чемно;
Мов яблука для Аталанти, пахтів
Їх гній для мене приємно.
Минули Мюльгейм. Чудовий народ,
І місто теж, нівроку.
Востаннє я тут у травні був
Тридцять першого року.
Тоді усе навкруги цвіло,
Про щастя пташки співали,
Сміялось сонце в небесах,
А люди надіялись, ждали —
Гадали: охлялих рицарів рать
Чкурне по шляхах завізних,
Прощальний келих ми їм наллємо
З довгих пляшок залізних.
І вільна воля прийде до нас
З біло-синьо-червоним штандартом,-
Можливо, вона підведе з труни
Мертвого Бонапарта.
О боже! І досі рицарство тут!
Ті йолопи та боягузи,
Що, наче мощі, сюди прибули,
Нажерли в нас добре пузо!
Сволота бліда, що вигляд колись
Любові й надії мала,
На наших винах червоні носи
Давно собі насмоктала.
Тепер свободі рушати на штурм
Нелегко — болять в неї крижі.
Сумно звисають з веж прапори
Триколірні в Парижі.
Хоч дійсно був імператор воскрес,
Та англійське червище кляте
Його втихомирило, і він
Дав себе знов закопати.
Золоту колісницю бачив я сам,
Коли його тіло стрічали,
І богинь перемоги золотих,
Що труну золоту тримали.
Повагом вздовж Єлісейських Полів,
Крізь Тріумфальні ворота,
Процесія йшла — був сніг, і туман,
І чвиря, й огидна сльота.
Фальшиво гримів розпачливий марш —
Оркестр потерпав страшенно
Від лютої стужі. З штандартів орли
Сумно дивились на мене.
Натхнення було в очах у людей,
Охоплених снами старими,-
Це привид казковий імперії знов
Підводився перед ними.
В той день я плакав. Очі мої
Туманом сліз застилало,
Коли я почув, як з тисячі уст
“Vive l’Empereur!” пролунало.
IX
Ранком — три чверті на восьму було —
З Кельна ми виїжджали.
До Гагена ми прибули біля трьох,
Саме на стіл подавали.
Обід чекав. Була тут сповна
Вся старонімецька страва.
Привіт, капусто кисла, тобі,
І твоїм ароматам — слава!
Каштани в капусті (у матері я
Любив їх) — річ знаменита!
О рідна тараня, яка ти смачна,
Олією мудро полита.
Для серця чулого назавжди
Лишиться вітчизна мила,
Яйце й оселедець я також люблю,
Коли їх засмажити вміло.
Вмлівали ковбаски на сковороді,
Дрозди під мусом, неначе
Засмажені янголята святі,
Пищали: “З приїздом, земляче!”
“Привіт, земляче! — мліли вони,-
Як довго ти не з’являвся!
Щось дуже ти довго із птаством чужим
В чужій чужині тулявся!”
І гуска стояла на столі,
Істота привітлива й мила,-
Здається, коли ми молодші були,
Вона мене дуже любила.
Вона підморгувала мені
Так віддано, ніжно, мило!
Душа в неї справді м’яка була,
Але твердувате тіло.
Свинячу голову внесли
На олов’янім підносі:
Безсмертним лавром квітчають у нас
Свинячі пики і досі.
Х
За Гагеном настала ніч.
Немало я потрусився
Від лютого холоду. Тільки в корчмі
В Унні я трохи зігрівся.
Дівча гарненьке там мені
Чудовий пунш зготувало.
Волосся було в неї — жовтий шовк,
А очі — порівнянь мало!
Приємно чути мені було
Вестфальську чудну вимову.
Знайомий напій нагадав мені
Компанію чудову —
Чудових вестфальців, з якими колись
Пиячили ми в Геттінгені
Покіль не падали геть під стіл,
Як вустілка, п’яні й блаженні.
Я так їх гаряче завжди любив,
Отих вестфальців мирних,
Надійних, вірних, міцних людей,
Немудрих і нелицемірних.
Які дуелянти чудові вони —
Герої, подиву варті!
Як влучно і чесно прямують удар
На терці і на кварті!
Фехтують добре, добре п’ють,
А руки в дружнім пориві
Тобі стискають, ронять сльозу,
Немов дуби чутливі.
Хай небо боронить, бадьорий народ,
Твої поля й отави
Від подвигів і від війни,
Від героїзму і слави.
Нехай господь юнакам твоїм
Найлегший шле екзамен,
Нехай щасливо до шлюбу йдуть
Дівчата твої — Amen!
XI
Аж ось він, Тевтобурзький ліс,
Що Таціт заніс в аннали.
Аж ось класичні багна ті,
Що Вару могилою стали!
Його подолав тут херусків князь,
Герман, со рицарі дужі.
Німецький національний дух
Родився в цій калюжі.
З своїми білявими ордами тут
Не виграв би Герман бою —
Свободи німецької не було б,
Під Римом жили б ми з тобою.
У нашій вітчизні мали б ми
По-римському говорити.
У Мюнхені весталки жили б,
А шваби були б — квірити.
Гаруснексом був би Генгстерберг,
У кишках бичачих копався б.
З Неандера також був би авгур —
На льоті пташок він знався б.
Бірх-Пфайфер смоктала б терпентин,
Як римські дами смоктали,-
Кажуть, від того сечу вони
Напрочуд пахучу мали.
Не стерво німецьке б Раумер був,
А справжній римський Стервацій.
А наш Фрейліграт писав би без рим,
Як в минулому Флакк Горацій.
Грубий жебрак, наш татко Ян,
Звався б тепер Грубіанус.
Me Hercule! Масман знав би латинь,
Цей Маркус Тулліус Масманус.
Борці за правду йшли б у нас
На левів, гієн та шакалів —
В цирк, на арену, а не, як тепер,
На псів з жалюгідних журналів.
Один Нерон у нас би був,
Не тридцять шість Неронів.
Ми вени врізали б собі, щоб спастись
Від рабства та шпіонів.
Шеллінг став би Сенекою в нас
І тим самим скинчив би конфліктом.
Корнеліусу могли б ми сказать:
“Cacatum non est pictum!”
Ура! Наш Герман виграв бій,
І римляни геть ушились.
Вар з легіонами трупом поліг,
І німцями ми залишились.
І німці ми, й німецька в нас
Мова, повна приваби:
Осел — це осел, а не asinus,
А шваби — звісно — шваби.
Раумер німецьким стервом лишивсь,
Ловець орденів та дотацій.
І в риму пише Фрейліграт,
З нього не вийшов Горацій.
Масман латини не знає ні в зуб,
Бірх-Пфайфер пише драми,-
Вона не смокче терпентин,
Як римські галантні дами.
О Герман, вдячні ми тобі!
Недурно ж, повний блиску,
У Детмольді пам’ятник ставлять тобі;
Я теж зголосивсь на підписку.
XII
У лісі густому бричка повзла
Повільно. Вже затемна
Зламалося колесо. Стоїмо.
Пригода неприємна.
Встає поштар, іде в село,
А я один чекаю
В нічному лісі — і виття
Жахливе зачуваю.
Це виють навколо люті вовки
Голодними голосами.
Голодні очі в темноті
Горять, пливуть свічками.
Прочули, напевно, про мій приїзд,
Зібрали вовчий кворум,
Вогнями освітили ліс
І заспівали хором.
Мені на честь заспівали вони
Цю серенаду чудову!
Я в гідну позу миттю став
І теплу сказав їм промову:
“Братове вовки! Душа моя
У вашім гурті радіє,
Де стільки шляхетних вовчих душ
З любов’ю до мене виє!
Словами важко мені сказать,
Що зараз я почуваю.
Ох, я оцю чудову мить
Навік запам’ятаю.
Спасибі, що ваша зграя мене
З довірою зустріла,
Тим більше, що ви у скрутну мить
Радо ставали до діла.
В мені не помилились ви,-
Варто також відзнаки,
Що ви не вірили тим, хто казав,
Що я перебіг у собаки,
Що зрадник я і, дайте лиш час,
Піду в овечі гофрати,-
Подібним наклепникам мені
Не личить відповідати.
Овеча шкура, що я часом
Вдягав, щоб зігріти плечі,
Вірте, не так мене гріла, щоб я
Мріяв про щастя овече.
Я не вівця, не собака я,
Не гофрат, повний жовчі,
Я вовк, як був, і серце моє,
І зуби у мене вовчі.
Я вовком вовк, і моє виття
На ваше вельми схоже —
Допомагайте самі собі,
То й бог вам допоможе!”
Таку промову я сказав
Без підготовки в кареті,
Її, перебріхану, вмістив
Кольб у “Загальній газеті”.
