XIII
Під Падерборном сонце зійшло,
З небес позираючи мляво.
Освітлювать нашу землю дурну —
Це й справді безглузда справа.
З одного боку світла даси,
Як час з тім поспішати
На другий, бо перший в тьму почина
Тим часом поринати.
Сізіфів камінь котиться вниз;
Марно доньки Даная
Наповнюють діжку; сонце теж
Даремно млу розганяє.
Коли розійшовся нічний туман,
Побачив я край дороги
В ранковому світлі на хресті
Обличчя розп’ятого бога.
Мій бідний родич, бачу тебе —
І серце моє сумує,
Спаситель людства, що наші гріхи
Бравсь іскупити всує!
Негарно з тобою вони повелись,
Пани з високої ради.
Та хто ж велів виступати тобі
Супроти церкви та влади?
На жаль, за твоєї доби книжок
Не вміли ще друкувати,
Не то спокійненько ти б видав свої
З небесних питань трактати.
Хоч цензор і викреслив би з них
Думки щодо лиха земного —
Цензура урятувала б тебе
Від розп’яття страшного.
Було б нагірне казання тобі
На інший текст проказати,
Душі і таланту ти досить мав
І міг би попів не займати!
Мінял та банкірів ти з храму прогнав,
Бича ухопивши в руку,-
Нещасний, ти висиш тепер на хресті —
Ідеалістам в науку.
XIV
Вологий вітер, холодний край,
Дороги не подолати.
А в серці моєму бринить і дзвенить:
“Сонце, пломінь відплати!”
Співала пісню з приспівом цим
Не раз мені няня, бувало.
Це “Сонце, пломінь відплати!” — мені”
Як сурма в лісі, звучало.
Про вбивцю в пісні мова йшла,
Що жив би в щасті й нині,
Але його мертвого люди знайшли
У лісі на вербині.
І вирок, прибитий до верби,
Можна було прочитати.
Повісили месники Феми його.
“Сонце, пломінь відплати!”
Оскарженцем сонце було на суді,
Воно вимагало страти.
І чувсь передсмертний Оттілії крик:
“Сонце, пломінь відплати!”
Згадаю цю пісню — згадаю враз
І няню мою стареньку,
Я бачу знов її темне лице,
Кожну зморшку маленьку.
Сама вона з Мюнстера родом була
І дуже багато знала
Народних пісень і страшні казки
Чудово розповідала.
Як билося серце моє, коли в них
Про королівну йшлося,
Що, в лузі сидячи, золоте
Розчісувала волосся.
У лузі гуси вона пасла,
А ввечері, як гнала
Ті гуси до двору, біля воріт
Замислена ставала.
Кінську голову над ворітьми
Бачила в ту хвилину,
Голову бідного коня,
Що привіз її на чужину.
Принцеси голосок тремтів:
“О Фаладо, що з тобою?”
А кінський череп шепотів:
“І ти не маєш спокою!”
Принцеси голосок тремтів:
“Коли б моя ненька знала!”
А кінський череп шепотів:
“Була б вона сконала!”
Тамуючи подих, я прислухавсь,
І серце стискалося знову,
Коли починала няня моя
Тихенько про Ротбарта мову.
Вона запевняла мене, що король
Не вмер, як інші герої,
Живе він потай в одній горі
З товаришами по зброї.
Кіфгейзер зветься та гора,
І є в ній підземні ходи,
Лампади освітлюють мовчазні
Підземних залів зводи.
Велика стайня — перший зал,
У чепраках чудовних
Стоять сто тисяч жеребців
Там біля ясел повних.
Вони осідлані стоять,
Не загримить копито,
Ні збруя не брязне, іржання не чуть,
Немов з чавуна їх відлито.
Соломи повен другий зал,
На ній лежать солдати,
Багато тисяч бородачів,-
Важко таких підібрати.
Вони озброєні до зубів,
Але всі ці герої
В могутньому сні, як мертві, лежать,
Поснули біля зброї.
А в третім залі зброї гора:
Шоломи з срібла та криці,
Довгі списи, сокири, мечі
І старофранкські рушниці.
Гармат не багато, та досить було б
Для ворогів на трофеї.
І прапор чорно-червоно-злотий
Висить біля зброї цієї.
В четвертім залі кайзер сидить
Чимало сторіч на троні —
На каміннім стільці за камінним столом,
У мантії і в короні.
На землю падає борода,
Мов полум’я багрове,
І часом розплющує очі він,
А часом нахмурює брови.
Спить чи тільки замисливсь він?
З певністю важко сказати.
Коли ж настане слушний час,
Треба лиха чекати.
Він прапора схопить і кине клич:
“На коні! Гей, на коні!”
Його кіннота схопиться вмить,
Готова до бою й погоні.
І кожний скочить на коня,
І коні вже чують дорогу,
І рвуться в громохкий стривожений світ,
І сурми сурмлять тривогу.
Чудово мчать, чудово б’ють,
Бо виспалися солдати!
Суворо буде судити король —
Убивць він хоче скарати.
Убивць, що, милу і дорогу,
Змогли у труну загнати
Злотоволосу Германію,-
“Сонце, пломінь відплати!”
І тих, що засіли в замках своїх
За мури і за фоси,
Їх теж не помилує смертна петля
Суворого Барбаросси.
О як нас чарують забуті казки,
Що няня вміла складати!
Щемить марновірне серце моє:
“Сонце, пломінь відплати!”
XV
Немов крижаними голками, дощ
Січе й січе щосили.
Повисли у коней сумно хвости,
Й самі вже вони спітніли.
У свій ріжок дудить поштар,
Цю давню перегру я знаю:
“Три вершники виїхали з воріт”.
Здається, я засинаю.
Мене схилило — я заснув,
І сон мені дивний снився,
Неначе я в казковій горі
У Ротбарта опинився.
Сидів він не на каміннім стільці
За камінним столом, як скульптура,
І постать його не така була,
Як уявляють, похмура.
Зо мною по залах підземних він,
Як з добрим гостем, тинявся;
Неначе антиквар, із своїх
Скарбів та курйозів пишався.
Мене навчав він, як булаву
В час битви тримати я маю;
Часом з мечей витирав він іржу
Полою свого горностаю.
У руки взяв він павиний хвіст
І заходився змітати
Столітній пил, що зброю вкривав,
Мечі, кольчуги, лати.
Він прапор витрусив і сказав:
“Це гордість моя найвища,
Що шовку ще досі не згризла міль,
Ані черва деревища”.
Коли ж удвох прийшли ми в зал,
Де покотом на підлозі
Лежали озброєні бійці,
Старий сказав у тривозі:
“Тут треба тихіше нам говорить,
Щоб хлопців моїх не збудити;
Сто літ пройшло — і я мушу платню
Сьогодні їм платити”.
І кайзер тихцем підходить до них,
І кожному солдату
Кладе в кишеню крадькома
По золотому дукату.
Я здивувався, і він сказав:
“Не пропускаючи строку,
Дукат на брата я чесно плачу
Кожного сотого року”.
В тім залі, де в німих рядах
Стояли при яслах коні,
Мій кайзер потирати став
Од радості долоні.
Він коні свої рахувати почав,
Дививсь їм на ноги і в зуби,
Лічба затяглася, і спрагло тряслись
Його пересохлі губи.
“Ні, все ще в мене мало їх,
І це мені серце крає.
Солдатів і зброї досить було б,;
А коней не вистачає!
Я ремонтерів розіслав
По всіх краях купувати
Для мене кращих жеребців,
Багато їх треба мати.
Діждуся коней і — тремти,
Напасників люта зграє,-
Звільню вітчизну і народ,
Що вірно мене чекає!”
Так мовив кайзер, а я гукнув:
“Та це ж нестачі звичайні!
Коли в тебе коней не повний комплект,.
Бери ослів зі стайні!”
А Ротбарт мені сміючись відповів:
“Навіщо нам поспішати?
Рим не збудуєш протягом дня,
Для діла час треба мати.
Певніший вчорашнього завтрашній день.
Сьогодні ще діяти рано.
Є в римській державі прислів’я старе:
“Chi va piano, va sano”.*
——————–
* “Поспішиш — людей насмішиш” (іт.).
